Мандрівки

Свята Єлизавета. Храм-реквієм, закладений Францом Йосифом

10 вересня 1898 року. Женева. Італійський анархіст Луїджі Лукенні тригранним напилком смертельно вражає австро-угорську імператрицю Єлизавету Габсбург, яку називали Сісі,  – народну улюбленицю та тогочасну ікону стилю. Через кілька років ця трагічна подія відлунить у Львові, матеріалізувавшись у костелі святої Єлизавети – розкішному неоготичному храмі, що попри свою відносну молодість уже став одним із символів Львова.

Храм св. Ольги та Єлизавети з висоти пташиного лету

13 вересня 1903 року 73-річний імператор-удовець Франц-Йосиф, дорогою до Комарного на військові навчання, заклав у Львові храм на честь своєї загиблої дружини. До речі, це був останній візит імператора до столиці Галичини. Наступного року розпочалося будівництво. А освятили костел святої Єлизавети, чи просто «Ельжбету», як дотепер кажуть у місті, у 1919-му.

Храм св. Ольги та Єлизавети

Храм будувався на кошти львівських залізничників. Існує легенда, наче поляки навмисне задумали спорудити костел таким величним і саме на цьому місці, аби 85-метрова споруда, яка й донині є найвищою у Львові (не враховуючи телевізійної вежі), закривала обзір на греко-католицький собор Святого Юра для прибулих до львівського Двірця. Цим мала би стверджуватися у місті вищість римо-католицизму. Чи насправді був такий задум, чи це лише вигадка – сьогодні точно не встановити. Навіть якщо й був, то з 1991 року храм належить саме греко-католикам і новоосвячений як церква святих Ольги та Єлизавети.

Перед спорудженням храму було проведено конкурс проектів. З поміж 19 пропозицій найкращою було визнано проект під девізом «Тріо», виконаний професором Львівського політехнічного інституту Теодором-Мар’яном Тальовським. Популярний на той час архітектор, який навчався у Львівській політехніці під керівництвом знаменитого Юліана Захаревича та у Відні, був автором багатьох знакових споруд. У його доробку десятки костелів, серед яких Тернопільський і Ланцутський, десятки відомих цивільних споруд у Кракові та на Галичині. Тальовський був знаним прихильником готики, то ж природно, що для свого дітища обрав саме цей стиль. На жаль архітектору не судилося побачити храм у повній красі – 1910 року, за рік до освячення костелу, він помер.

Апсида храму

Будівництво святині розпочалося восени 1904 р. під керівництвом інженера Кароля Ріхтмана. До оздоблення храму долучили ціле гроно відомих тогочасних скульпторів і художників: Жепіховського, Шостакевича, Сіхульського. Знаний львівський скульптор Петро Війтович, автор скульптур на львівській Опері, прикрасив церкву скульптурною композицією “Розп‘яття з при стоячими Іоаном та Марією”.

Скульптурна композиція “Розп‘яття з при стоячими Іоаном та Марією” авторства Петра Війтовича

Попри порівняно «молодий» вік, храм устиг зазнати чималого лиха. Вже через три роки після його свячення, на початку Першої світової, австро-угорський уряд конфіскував церковні дзвони на військові потреби.

Під час українсько-польських боїв за Львів 6 і 9 березня 1919 року костел був пошкоджений українською артилерією, яка намагалася вибити польських кулеметників, які організували собі вогневу точку на його вежі.

Вікно-розетка над вхідним порталом

У 1926 році в храмі встановили один із найбільших органів у Польщі роботи відомої фірми братів Домініка і Вацлава Бернацьких, однак уже 1946 року радянська влада, закривши костел, принагідно чомусь знищила й орган.

А от 1939 року храму порівняно пощастило: поряд з церквою розірвалася авіаційна бомба, пошкодивши лише шпилі та стіни.До 1970-х у костелі панувала пустка, аж поки споруду не передали під склад.

Вхідний портал храму

Софія Сокольніцька-Іздебська згадувала в своїх споминах про 1939 рік, що вже на початку вересня костел було пошкоджено німецькими бомбами: хрест на одній з веж тримався на тонесенькому залізному гачку, загрожуючи звалитися в будь-яку мить. Під час війни храм діяв, але вже 4 червня 1946 року його було зачинено. Під час останньої меси голос молоденького вікарія задрижав, хлопчина розплакався і втік до закристії. Ксьондз ледве заспокоював паству з амвона. А відразу по закінченню меси люди налетіли на вівтар і почали його ламати, намагаючись відірвати собі шматочок на пам’ять.

Інтер’єр храму

Нинішні професійні архітектори часом по-снобістському оцінюють храм, мовляв «новоділ», якому і не вмитися до кращих архітектурних зразків міста. Натомість переважна більшість львів’ян давно обмилували святиню і небезпідставно вважає її однією з найкрасивіших у місті. А численні туристи просто відмовляються вірити, що «готиці з Привокзальної» лише трохи більше ста років.

Інтер’єр храму

Адже виглядає святиня так, наче дійшла до нас із далекого похмурого середньовіччя, – епохи соборів, лицарів та інквізиції. Три гострокінцевих шпиля веж (нагадаємо, що проект Тальовського називався «Тріо») – дві симетрично розташовані з боків головного входу і одна, що знаходиться в східній частині трансепту, увінчаних хрестами, замикають на висоті вісімдесят п‘ять метрів тринавну шестистовпну базиліку з витягнутим хором і напівкруглою дворівневою апсидою, орієнтовану на північний схід.

Фрагмент інтер’єру храму

Зовнішні фасади, прикрашені готичними елементами (високі арочні вікна з трояндами у верхній частині, стрілчасті шпилі веж і башточок, ажур мавританських балконів і ненав‘язлива ліпнина), оформлені в темних тонах з білокам‘яної обробкою навколо домінуючих елементів.

В оздобленні ж внутрішніх інтер‘єрів домінує білий аскетизм в підкресленості білих колон з мінімальним ліпним узором і системі хрестоподібних склепінь з нервюрами. Вітражна прикраса вікон другого ярусу апсиди лише акцентує увагу на найбільш значущій частині храму. Через вітражі у храм прориваються пелюстки світла, створюючи у ньому додатковий затишок і атмосферу спокою.

Фрагмент інтер’єру храму

Як і в кожного храму, в «Ельжбети» є свої історії та легенди. При чому найвідоміша легенда існує у двох варіантах, що, втім, не обов’язково виключає її правдивість.

Фрагмент інтер’єру храму

Кажуть, під час Першої світової війни австрійська влада видала наказ зняти з львівських дахів мідну бляху – для випуску озброєння. Ніхто не хотів брати на себе виконання того наказу стосовно костелу, аж поки не зголосився якийсь єврей. Він виліз на дах, впав і розбився.

Більш сучасний варіант переказу стосується епохи радянського безбожництва. Мовляв, коли влада вирішила познімати з храму хрести, аби не кидалися  в очі візитерам Львова,  до брудної справи зголосився якийсь доброволець-пияк. Як і в попередній історії, все закінчилося смертельним падінням. Більше бажаючих до святотатства не знайшлося, тож хрести святої Єлизавети так залишились там, де їм належалося.

Показово, що в прикрі радянські часи, коли в костелі був склад хімікалій, в який брутально заїжджали вантажівками, невідомі віруючі завжди клали на порозі замкненої святині оберемки живих квітів.

Сучасний вівтар храму

Адреса: м.Львів, пл. Кропивницького

На карті:

Мандрівки