10 вересня 1898 року. Женева. Італійський анархіст Луїджі Лукенні тригранним напилком смертельно вражає австро-угорську імператрицю Єлизавету Габсбург, яку називали Сісі, – народну улюбленицю та тогочасну ікону стилю. Через кілька років ця трагічна подія відлунить у Львові, матеріалізувавшись у костелі святої Єлизавети – розкішному неоготичному храмі, що попри свою відносну молодість уже став одним із символів Львова.
13 вересня 1903 року 73-річний імператор-удовець Франц-Йосиф, дорогою до Комарного на військові навчання, заклав у Львові храм на честь своєї загиблої дружини. До речі, це був останній візит імператора до столиці Галичини. Наступного року розпочалося будівництво. А освятили костел святої Єлизавети, чи просто «Ельжбету», як дотепер кажуть у місті, у 1919-му.
Храм будувався на кошти львівських залізничників. Існує легенда, наче поляки навмисне задумали спорудити костел таким величним і саме на цьому місці, аби 85-метрова споруда, яка й донині є найвищою у Львові (не враховуючи телевізійної вежі), закривала обзір на греко-католицький собор Святого Юра для прибулих до львівського Двірця. Цим мала би стверджуватися у місті вищість римо-католицизму. Чи насправді був такий задум, чи це лише вигадка – сьогодні точно не встановити. Навіть якщо й був, то з 1991 року храм належить саме греко-католикам і новоосвячений як церква святих Ольги та Єлизавети.
Перед спорудженням храму було проведено конкурс проектів. З поміж 19 пропозицій найкращою було визнано проект під девізом «Тріо», виконаний професором Львівського політехнічного інституту Теодором-Мар’яном Тальовським. Популярний на той час архітектор, який навчався у Львівській політехніці під керівництвом знаменитого Юліана Захаревича та у Відні, був автором багатьох знакових споруд. У його доробку десятки костелів, серед яких Тернопільський і Ланцутський, десятки відомих цивільних споруд у Кракові та на Галичині. Тальовський був знаним прихильником готики, то ж природно, що для свого дітища обрав саме цей стиль. На жаль архітектору не судилося побачити храм у повній красі – 1910 року, за рік до освячення костелу, він помер.
Будівництво святині розпочалося восени 1904 р. під керівництвом інженера Кароля Ріхтмана. До оздоблення храму долучили ціле гроно відомих тогочасних скульпторів і художників: Жепіховського, Шостакевича, Сіхульського. Знаний львівський скульптор Петро Війтович, автор скульптур на львівській Опері, прикрасив церкву скульптурною композицією “Розп‘яття з при стоячими Іоаном та Марією”.
Попри порівняно «молодий» вік, храм устиг зазнати чималого лиха. Вже через три роки після його свячення, на початку Першої світової, австро-угорський уряд конфіскував церковні дзвони на військові потреби.
Під час українсько-польських боїв за Львів 6 і 9 березня 1919 року костел був пошкоджений українською артилерією, яка намагалася вибити польських кулеметників, які організували собі вогневу точку на його вежі.
У 1926 році в храмі встановили один із найбільших органів у Польщі роботи відомої фірми братів Домініка і Вацлава Бернацьких, однак уже 1946 року радянська влада, закривши костел, принагідно чомусь знищила й орган.
А от 1939 року храму порівняно пощастило: поряд з церквою розірвалася авіаційна бомба, пошкодивши лише шпилі та стіни.До 1970-х у костелі панувала пустка, аж поки споруду не передали під склад.
Софія Сокольніцька-Іздебська згадувала в своїх споминах про 1939 рік, що вже на початку вересня костел було пошкоджено німецькими бомбами: хрест на одній з веж тримався на тонесенькому залізному гачку, загрожуючи звалитися в будь-яку мить. Під час війни храм діяв, але вже 4 червня 1946 року його було зачинено. Під час останньої меси голос молоденького вікарія задрижав, хлопчина розплакався і втік до закристії. Ксьондз ледве заспокоював паству з амвона. А відразу по закінченню меси люди налетіли на вівтар і почали його ламати, намагаючись відірвати собі шматочок на пам’ять.
Нинішні професійні архітектори часом по-снобістському оцінюють храм, мовляв «новоділ», якому і не вмитися до кращих архітектурних зразків міста. Натомість переважна більшість львів’ян давно обмилували святиню і небезпідставно вважає її однією з найкрасивіших у місті. А численні туристи просто відмовляються вірити, що «готиці з Привокзальної» лише трохи більше ста років.
Адже виглядає святиня так, наче дійшла до нас із далекого похмурого середньовіччя, – епохи соборів, лицарів та інквізиції. Три гострокінцевих шпиля веж (нагадаємо, що проект Тальовського називався «Тріо») – дві симетрично розташовані з боків головного входу і одна, що знаходиться в східній частині трансепту, увінчаних хрестами, замикають на висоті вісімдесят п‘ять метрів тринавну шестистовпну базиліку з витягнутим хором і напівкруглою дворівневою апсидою, орієнтовану на північний схід.
Зовнішні фасади, прикрашені готичними елементами (високі арочні вікна з трояндами у верхній частині, стрілчасті шпилі веж і башточок, ажур мавританських балконів і ненав‘язлива ліпнина), оформлені в темних тонах з білокам‘яної обробкою навколо домінуючих елементів.
В оздобленні ж внутрішніх інтер‘єрів домінує білий аскетизм в підкресленості білих колон з мінімальним ліпним узором і системі хрестоподібних склепінь з нервюрами. Вітражна прикраса вікон другого ярусу апсиди лише акцентує увагу на найбільш значущій частині храму. Через вітражі у храм прориваються пелюстки світла, створюючи у ньому додатковий затишок і атмосферу спокою.
Як і в кожного храму, в «Ельжбети» є свої історії та легенди. При чому найвідоміша легенда існує у двох варіантах, що, втім, не обов’язково виключає її правдивість.
Кажуть, під час Першої світової війни австрійська влада видала наказ зняти з львівських дахів мідну бляху – для випуску озброєння. Ніхто не хотів брати на себе виконання того наказу стосовно костелу, аж поки не зголосився якийсь єврей. Він виліз на дах, впав і розбився.
Більш сучасний варіант переказу стосується епохи радянського безбожництва. Мовляв, коли влада вирішила познімати з храму хрести, аби не кидалися в очі візитерам Львова, до брудної справи зголосився якийсь доброволець-пияк. Як і в попередній історії, все закінчилося смертельним падінням. Більше бажаючих до святотатства не знайшлося, тож хрести святої Єлизавети так залишились там, де їм належалося.
Показово, що в прикрі радянські часи, коли в костелі був склад хімікалій, в який брутально заїжджали вантажівками, невідомі віруючі завжди клали на порозі замкненої святині оберемки живих квітів.
Адреса: м.Львів, пл. Кропивницького
На карті: