Львівська архітектура кінця ХІХ століття багата не лише знакові для міста пам’ятки – як от будівлі Галицького сейму, палацу Потоцьких чи Оперного театру. У ті роки було зведено і чимало невеликих, але не менш вишуканих споруд – палациків та вілл, які є прикрасою окремих районів Львова. Однією з таких будівель є розташована поблизу Святоюрської гори є вілла графа Францішека Потуліцького, в якій нині розмістився Західний науковий Центр Академії Наук України.
Ця вілла-палац презентує тип шляхетської резиденції кінця ХІХ – початку ХХ століть, адаптованої до умов життя в модерному місті, була спроектована архітектором Яном Кудельським – учнем та асистентом на кафедрі архітектури Львівської Політехніки одного з найславетніших львівських зодчих Юліана Захаревича. Будівництво вілли здійснювала фірма не менш уславленого будівничого Івана Левинського.
Замовником будівництва стали граф Францішек Потуліцький та його дружина Францішка з роду Бадені – відомі львівські землевласники, яким, зокрема, належала й ця ділянка біля верхньої межі Єзуїтського саду (нинішнього парку Івана Франка).
У жовтні 1891 року львівський магістрат надав Потуліцьким дозвіл на будівництво міської вілли на основі архітектурного плану, виконаного Яном Кудельським у проектному бюро Івана Левинського. Будівництво, виконане підприємством Левинського, тривало трохи більше двох років і завершилося у січні 1894-го. На відміну від більшості шляхетських резиденцій тогочасного Львова, які були перебудовані з давніших споруд, вілла Потуліцьких була стовідстотковою новобудовою, зведеною від фундаментів. Не зазнала вона і пізніших перебудов, зберігши повноцінний характер палацової архітектури кінця ХІХ століття.
Вілла Потуліцьких є характерним зразком архітектури пізнього необароко. На фоні сусідньої забудови об’єкт вирізняється бароковою динамікою та асиметрією фасадів.
Призматичну основу корпусу трансформують виступи ризалітів на північному та південному фасадах, а також лоджія, вбудована у північно-східний кут, над якою розташована простора балконна тераса. Високий, складний за конструкцією дах, викладений кольоровою дахівкою і доповнений високими димарями, та купол, яким завершено північний ризаліт, посилюють експресію силуету. Карнизи над першим і другим поверхами, прокладені по ламаному периметру, акцентують горизонтальне членування.
Фасадна стіна на рівні першого поверху оформлена смугами русту, а на другому – обличкувальною рожевою цеглою у міжвіконних простінках. Уздовж фасадів асиметрично компонуються дво- і трисекційні вікна різної конфігурації (з дугоподібними завершеннями або з заокругленими кутами, а на другому поверсі – у профільованих обрамуваннях і з ліпними картушами в завершенні).
Ліва частина чільного фасаду, з боку вулиці Матейка, відсунута від хідника і відокремлена фрагментом кованої огорожі. Зовнішні сходи ведуть до кутової лоджії. З правого краю до регуляційної лінії підступає північний ризаліт, на якому компонується головний портал і велике овальне вікно; вище, на рівні мансардного півповерха – вікна, фланковані масивними волютами, і невеликий балкон. Нагорі надбудований купол.
Інтер’єр будівлі й нині вражає вишуканістю та аристократичністю. Від входу у вестибюль ведуть широкі дерев’яні сходи, а у глибині вестибюлю розташована розкішна сходова клітина, що веде на другий поверх. Ще одні, допоміжні сходи розташовані у південному ризаліті будинку.
Внутрішня структура відзначається підкреслено гнучким плануванням. Основну площу першого поверху займали великі зали салону та їдальні. На другому поверсі розміщувалися особисті покої господарів вілли (переплановані у пізніші часи під робочі кабінети Західного наукового центру).
В інтер’єрах будинку збереглися цінні деталі декоративного опорядження, датовані кін. ХІХ століття, зокрема вітражі вхідних сіней і різьблені оздоби сходової клітки, що належать різцю видатного львівського скульптора Петра Герасимовича.
До тильної частини будівлі прибудовано видовжений на південь флігель, з’єднаний з основним приміщенням коридорним переходом – тут раніше мешкали слуги.
Завершувала комплекс збудована у 1901 році за проектом архітектора Карела Боубліка будівля, в якій розміщувались стайня, возівня та житлове приміщення фірмана. Цю споруду було зведено уже на замовлення нового власника, графа Станіслава Вишньовського. На жаль, в останні роки цей будинок, що виходить фасадом на вулицю Новаківського, фактично знищено сучасною перебудовою.
Новий етап в історії палацу пов’язаний з іменем графа Леона Пінінського, який придбав цю віллу у 1903 році. Пінінський був відомою фігурою у Львові – відомий галицький політик, намісник Галичини, ректор Львівського університету, професор римського права, колекціонер і меценат.
За часів Пінінського у будинку розміщувалася його приватна колекція, одне з найбільших зібрань творів мистецтва тогочасної Польщі, більша частина якого напередодні другої світової війни була вивезена зі Львова.
За спогадами сучасників, палац Пінінського «завжди був вірним притулком художнього натхнення, неофіційною школою для не одного молодого творця, місцем численних артистичних дискусій та симпозіумів, тих лекцій, які вмів давати так делікатно і мудро».
Леон Понінський був останнім приватним власником споруди. Відомо, що у часи німецької окупації Львова тут розмістився Інститут Праці на Сході, що організовував примусове вивезення остарбайтерів на терени Німеччини. А от радянська влада у 1960-ті роки перетворила колишню віллу на своєрідний храм кохання, влаштувавши тут міський Палац урочистих подій, в якому стала на «рушничок щастя» не одна тисяча львівських пар. Згодом будівлю передали під Західний науковий центр Національної академії наук України, який існує тут і досі..
У 1980 році колишня вілла Потуліцьких отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
Адреса: м. Львів, вул. Матейка, 4
