Мандрівки

Містика міста. Мандрівка таємничим Львовом

У кожного давнього міста є свої легенди. Починаючи з історії його заснування, люди не можуть втриматися, аби не припасувати до свого міста якоїсь загадкової історії. Раніше міські легенди з’являлися, очевидно, з мракобісся. Сучасні ж – здебільшого дітища роз’ятреної уяви белетристів та прагматичного мислення туристичного бізнесу. Але як би там не було, без таких от легенд міська історія виглядала б набагато пріснішою.

З поміж численних легенд виразно виділяються ті, що пов’язані з містикою. Люблять люди усе таємниче і моторошне. Львів не виняток. Хоча й у нас немає потойбічного героя рівня празького Голема,  та й наші міфи не настільки криваві, як середньовічні перекази із західноєвропейських міст, загадками і містичними місцинами Львів теж не обділений. Деякі з них – засадничо казкові. У деяких – можна розгледіти мінімальне історичне підґрунтя. Зрештою, вірити чи не вірити у всіляку чортівню, то виняткова справа кожного.

Львівські легенди добре і неодноразово описані. То ж ми не ставили собі за завдання переповідати наймоторошніше із них. Натомість пропонуємо свій варіант імпровізованої екскурсії містичним Львовом.

ЛИСА ГОРА

Розпочати варто із найенергетичнішої локації міста – Святовидового поля. Древнє поганське капище, де, ймовірно, наші далекі пращури здійснювали людські жертвоприношення, і молилися своїм ідолам, і справді несе чималу енергетику. Ну і як би могло трапитися, щоб у цьому місці не було своєї Лисої гори. Як водиться, на ній полюбляли влаштовувати свої шабаші львівські відьми, чарівниці та інша нечисть. На відміну від відьом з інших міст, львівських не влаштовували нічні забави виключно на Лисій горі, тож вони всім скопом спускалися на вулиці міста, полохаючи нічних гуляк і крадучи в них ключі. Вірте – не вірте, але часом і нині заблукалі в ночі добродії з невідомих причин не можуть на ранок відшукати своїх ключів.

ГРОТ САМОГУБЦІВ

Але залишмо у спокої наших предків-язичників і розмаїтих відьом. Рухаємося до схилів Високого Замку. При їх упорядкуванні та облаштуванні парку 1841 року у його західній частині було споруджено штучний грот. З обох боків стоять кам’яні фігури левів, демонтовані зі споруди старої Кампіанівської ратуші. Вирізьблені 1619 року скульптором Бернардом Дикембошем, колись вони прикрашали консолі споруди ратуші, тримаючи в лапах щити із гербами львівських міщанських родів (Еразма Сикста та Яна Юліана Лоренцовича). Зверху на гроті можна побачити коли саме він був споруджений: «15 серпня 1841».

Гарну ідею штучного грота по своєму протрактували юні меланхоліки із розбитими від нещасливого кохання серцями. З кінця ХІХ століття цей грот заслужив у львів’ян погану славу, і охрестили його — Гротом самогубців. Скільки молодих людей стрільнули собі в голову у цьому «поганому місці» – невідомо. Більше того, невідомо прізвище жодного з них. Але знаючи про дурну славу гроту, почуваєш себе біля нього дещо моторошно.

ПРИВИД ДОМІНІКАНЦЯ

Найвідоміший львівський привид замешкав у Домініканському соборі. Таємничий монах у білому плащi з чорним хрестом на спинi почав з’являтися за крутими поворотами вузьких соборних кулуарів після того, коли розкопали підземелля і, очевидно, потривожили його потойбічний спокій. Привид навіть мав свої маршрути й улюбленi мiсця: пiдвали, замурована бiблiотека, рiдше – хори.
“Ми намагаємося нiчим не потурбувати свого “домiнiканця”, бо вiн ставиться до нас дуже лояльно, не робить жодної шкоди. Здогадуємося, що вiн тут, коли у примiщеннi, де протягiв бути не може, вiдсувається штора – i не знизу, а збоку, так, нiби зайшла людина. На хори наш привид заходить зрiдка. У понедiлок, пiднiмаючись до себе, час вiд часу знаходжу квiти щойно политими (менi носити сюди воду важкувато). Пiд хорами є замуроване примiщення, де колись була бiблiотека, – там iнодi чути його ходу”, – розповідала колись журналістам поетеса Iрина Вовк, спiвробiтниця Музею історії релiгiї, який дiє у соборi.

Легенда гарна, хоча й без того у підвалах Домініканського собору віє моторошністю. Достатньо згадати, що саме отці-домінікани завідували інквізицією.

ЧОРНА ТРУНА

Від Домініканів крокуємо на Площу Ринок. У давні часи, років чотириста тому, у львівській ратуші з’явився привид. Приходив він опівночі у вигляді чорної труни, яка літала залами і сходами, а луна розносила її страшний стогін. Особливо потерпала нічна сторожа і родина трубача, який мешкав у кімнатці на балконі вежі. Ніхто не міг пояснити появу чорної труни, поки один із лавників (так тоді називали суддів) розгадав таємницю. Виявилося, що колегія лавників якось вельми халтурно розглянула судову справу і засудила до страти невинного чоловіка. Згодом навіть знайшли справжнього винуватця злочину. Після цього у ратуші почала з’являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправедних суддів. Нове покоління лавників вивело величезними літерами на обкладинці лавничої книги слова: «Пам‘ятай про труну, що сходами і залами Ратуші ходила».

Легенда дуже повчальна, але, на жаль, стосувалася старої будівлі Ратуші, яка уже давно згоріла. У теперішній споруді підстав боятися «чорної труни», очевидно, не вбачають.

Якщо історія з труною, звісно, вигадка, то історія із стратою молдавського господаря і козацького ватажка Івана Підкови більше схожа на правду, хоча й набагато менше відома. 16 червня 1578 року легендарного воїна на вимогу турецького султана стратили у Львові на Ринку. Наче, перед смертю він прорік щось на кшталт: «Нехай не ступить ніколи нога людська на місце, де пролилася моя невинна кров». Трапилося це, наймовірніше, біля західного боку сучасної Ратуші. То ж прихильники містичних теорій категорично не рекомендують топтати тамтешні газони, аби не накликати гнів Івана Підкови.

ТРОН САТАНИ

Поціновувачі усілякої чортівні можуть тут таки на Площі Ринок можуть знайти ще одну атракцію. У Гетьманській залі Королівської кам’яниці Собєського (Історичний музей) можна побачити наймоторошніший і найзагадковіший експонат львівських музеїв – крісло «Дракон», або, як його ще називають, «Трон сатани».

Це чорне німецьке крісло роботи майстра XIX століття. Воно має вельми дивну форму– опорою крісла слугують голова та крила дракона, сидіння та спинка мають форму вигнутого хребта рептилії, що завершується роздвоєним хвостом. Схильні до містицизму припускають, що крісло могло використовуватися сатаністами під час їхніх чорних мес. Справді, якщо крісло поставити на підвищенні, і сісти в нього, то завдяки ефекту подовженої спинки здасться, що над головою сидячого виростають роги, а між ногами – драконячий хвіст.

ЕРОТОМАНКА З ПОГУЛЯНКИ

Порівняно свіжа, одна з наймістичніших і точно найсексуальніша легенда Львова стосується уже початку минулого століття і належить до гебрейського фольклору. Щоб вповні відчути її «смак», мусимо покинути середмістя і вирушити на Погулянку.

Близько 1910 року молодий місцевий адвокат закохався у власницю вілли «Півонія» на Погулянці. Майже два роки він мешкав там із нею, як кажуть, у гріху. Відомий психіатр, з яким товаришував адвокат, помітив важкі розлади у поведінці свого приятеля. Той, у свою чергу, поскаржився лікареві на фатальну, майже патологічну сексуальну залежність від цієї жінки. При цьомуправник був знаним і не бідним донжуаном, не обділеним увагою кращих представниць жіноцтва. То ж тим більше було дивним, що він ніяк не міг впоратися з пристрастю до старшої за нього жінки, від якої відчував постійну втому, але від якої ніяк не міг піти.

Психіатр серйозно замислився над ситуацією і спробував розібратися з почуттями товариша. Доктор переглянув усі старі історії хвороби і нарешті, натрапивши на картку пані з Погулянки, не повірив своїм очам: ця жінка – Сара Брага з діагнозом психопатичної схибленості на сексуальному ґрунті зверталася до психопатолога ще 1875 року у віці 45 років. Містика, але на час роману з адвокатом їй мало бути не менше вісімдесяти.

У психіатра з’явилося нестримне бажання познайомитися з Сарою. І ось він побачив молоду, дуже привабливу жінку і не зміг протистояти її чарам. У той же час від виснаження, спричиненого невідомою хворобою, помирає адвокат. Лікар же ж з метою встановлення істини підкопується до Сари і оселяється на її віллі.

Поспілкувавшись із сусідами, він дізнається, що до його приятеля у Сари Браги бжилоще шість чоловіків, які невідомо коли і як зникли.  Наляканий психіатр щоразу відмовляв Сарі розділити ложе, від чого, відчуваючи своє безсилля, вона страшенно злилася і почала старіти буквально на очах.

Доктор тим часом, якось читаючи Тору, цілком випадково нарешті відкрив таємницю Сари у Книзі Товіта. Там ішлося про Сару з Мідії, котра мала сімох чоловіків, які потім були віддані демонові Асмодею. Нарешті одного вечора, коли вони разом сиділи на дивані у вітальні, лікар прочитав їй це місце. Сара зі страшним зойком вибігла з кімнати. Коли психіатр вибіг за нею – побачив її тіло, розпластане на сходах. Сара була вже мертвою.

Ось така жахлива історія трапилася на Погулянці. Молодим чоловікам варто було б не вірити у неї, однак за можливістю не знайомитися на Погулянці із жінками бальзаківського віку. Це, звісно, жарт. Як жартом, хоч і похмурим, є більшість львівських містичних легенд. Але водночас – це чудова нагода прогулятися містом і, хтозна, може виявитися тим посвяченим, кому відкриються нові таємниці старого міста.

Мандрівки