Мандрівки

Батятичі. Село доброго меду і вишуканих храмів

Село Батятичі Кам’янко-Бузького району має давню і славно історію. Село, яке вперше  згадується в 1405 році, довгий час було королівською власністю, потім переходили з рук в руки різних магнатів. Батятичі здавна славилися як центр медоваріння – у 1565 році тут налічувалося 79 пасік, а батятицький мед купували не лише у Львові, а й у Варшаві та Гданську.

Ця місцина здавна приваблювала людей. Археологи виявили на околиці села сліди поселення ще ІІ тисячоліття до нашої ери. У давньослов’янські часи тут теж існувало якесь селище, Що ж до першої письмової згадки, то вона датується  1405 роком. Двома роками пізніше тут перебував король Владислав II Ягайло разом з королевою. Літопис свідчить, що королеві  у Батятичі аж із Львова привезли чотири бочки пива.

У середні віки Батятичі були власністю польського короля, який надавав його в оренду місцевим шляхтичам. Зокрема, відомо, що у середині XV століття ці землі орендував кам’янський староста Юрій Струмило, який розпочав справжню війну за землі і селян з власником сусідніх Колоденців, львівським підкоморієм Б.Вовчиком – королівському урядові довелося навіть створити спеціальну комісію для розмежування земель.

Двома століттями пізніше Батятичі стають власністю львівського православного купця грецького походження Юрія Папари, якому король Ян II Казимир в 1659 році подарував село за особливі заслуги у польсько-шведській війні. Родина Папарів разом зі спорідненими з ними Данчинськими володіла Батятичами майже 300 років, аж до Другої світової війни.

Батятичі, як і будь-яке галицьке село, жили за рахунок сільського господарства. Розвивалися тут і ремесла – ковальське, бондарське, шевське. Проте особливою родзинкою села було бджільництво – тутешні меди славилися не лише у Жовкві і Львові, а й у Варшаві та Гданську. Навіть перша згадка про село є «медовою» – у ній повідомляється, що Батятичі щороку постачали польському королю по 4 бочки воску. У 1565 році в селі налічувалося аж 79 пасік на 150 господарств, тобто бджолярством займалася кожна друга сільська родина. До речі, одна з частин села й досі носить назву «Пасіки».

Назва іншого присілку – «Найдорф» відкриває ще одну цікаву сторінку в історії Батятич – у ХІХ столітті тут оселилися німецькі колоністи. Окрім того, був у селі і «польський» район.

Батятичі славилися не лише медами та етнокультурністю, але й своїм гонором, відтак часто мали проблеми і з місцевими поміщиками, і з владою. Про бунти місцевих селян відомо ще з XVI століття. В новітні часи теж вистачало найменшої іскри, аби підняти місцеве селянство на бучу. Так, у 1902 році в селі відбувся масовий страйк, який був жорстоко придушений австрійською поліцією. А вже у міжвоєнні часи, у 1929-му, під час селянських виступів, так заних «картопляних бунтів», було вбито 4 і поранено 15 селян, а ще близько 40 після придушення цієї міні-революції було засуджено до різних термінів ув’язнення.

А ще місцевому населенню ніколи не бракувало мистецького смаку. Тож і сьогодні Батятичі можуть похвалитися зразу трьома вишуканими храмами, кожен з яких заслуговує на окрему розповідь.

Церква святого Юрія

Дерев’яний храм святого Юрія, розташований неподалік дороги, що веде у Батятичі з Кам’янки-Бузької, має статус пам’ятки архітектури національного значення. Завдяки високому художньому рівню декоративного оздоблення у поєднанні з вишуканими пропорціями об’ємів церква вважається одним з найкращих зразків дерев’яної архітектури XVІІІ століття. Церква була збудована у 1759 році стилі галицької школи народної архітектури, на місці згорілого попереднього храму. Кошти на спорудження святині виділив місцевий дідич Костянтин Папара.

Церква тризрубна, триверха, з виразно-вертикальним силуетом, складається з квадратних у плані зрубів бабинця, нави і гранчастого вівтаря, які послідовно розташовані із заходу на схід та оперезані піддашшям. Раніше храм мав гонтове покриття, проте у 1900 році його замінили бляшаним.

Не менше вражає й інтер’єр церкви, в якому збереглися розписи кінця ХІХ століття, що належать пензлю видатного українського маляра Теофіла Копистинського. Під хорами також збереглися фрагменти давнішого стінопису з XVIII століття.

На жаль, оригінальна дзвіниця церкви до наших днів не збереглася.

У 1947 році радянська влада закрила церкву, перетворивши її на склад. Але після надання їй статусу архітектурної пам’ятки, святиню було відреставровано під керівництвом львівських  архітекторів Івана Могитича та Людмили Дмитрович, і у 1982 році відкрито у ній музей. А на початку 1990-х років церкву було повернуто місцевій греко-католицькій громаді.

Церква Собору Пресвятої Богородиці

Чи стало тому причиною надмірне багатство Батятич, чи якісь внутрішньосільські нюанси, але у 1788 році, трохи більше як за чверть століття по тому, як була зведена церква святого Юрія, усього за кілометр від неї з’явилася її «близнючка» – церква Собору Пресвятої Богородиці. Хоча, як і Юріївський храм, з’явилася вона не на порожньому місці – літописи свідчать, що перша церква тут існувала ще в 1564 році.

Церкви справді дивовижно схожі. Обидві дуже великі, і неначе океанські лайнери нависають над маленькими суденцями навколишніх сільських домівок. Обидві тризрубні та увінчані трьома високими банями. І хоча майже тридцятирічна різниця у часі спорудження викликає сумнів, що храми споруджував один будівничий, схоже, що архітектора церкви Собору Пресвятої Богородиці надихала робота творця церкви святого Юрія.

Ще одна деталь, яка поєднує обидва храми – церкву Собору Пресвятої Богородиці на початку ХХ століття теж розписав Теофіл Копистинський.

Є, звичайно, в архітектурі церков і відмінності. Цікавою особливістю церкви Богородиці є, зокрема, круговий балкончик-галерея на верхівці центральної бані, навколо ліхтаря – такий елемент є унікальним для наших дерев’яних церков.

В інтер’єрі церкви збереглися численні старовинні артефакти: масивні бічні дерев’яні двері зі старовинними замками, одвірок головних дверей, що майже суцільно вкритий інскрипціями на церковно-слов’янській мові.

В радянський час церкву теж закрили і використовували як колгоспний склад. Повернули святиню громаді лише у 1989 році. Що цікаво, у Батятичах нині мирно співіснують дві церковні громади УГКЦ, храми яких розташовані за кілометр один від одного.

Церква Собору Пресвятої Богородиці, як і її «близнючка», теж має статус пам’ятки архітектури, щоправда лише місцевого значення. Зараз  у ній відбувається ґрунтовна реставрація.

Поруч з церквою стоїть велика одноярусна дерев’яна дзвіниця 1788 року майже кубічної форми з арковими отворами, накрита шатровим верхом.

Костел св. Ядвіги

На захід від обох вищезгаданих церков у Батятичах розташовано ще  один храм –  костел св. Ядвіги. Цей неоготичний храм було зведено у 1903 році польськими колоністами у заселеній ними частині села під назвою Липники чи Папарівка.  Гроші на побудову храму виділили місцеві поміщицькі родини Лончинських та Романовських.

У 1905 році храм на честь святої Ядвіги освятив отець Л. Пухальський. У 1923-1924 роках святиню було розширено, а у 1936 році збудовано дерев’яну дзвіницю на два дзвони. Проте уже 1945 рок, з приходом радянської влади, цей красивий костел було перетворено на зерносховище.

Нині святиня знову є римо-католицьким храмом, який обслуговують дієцезіальні священики з парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Кам’янці-Бузькій.

Як добратись зі Львова

Автобусом

Автобуси Львів-верени, що курсують через Батябичі, відправляються з АС-2 (вул.Б.Хмельницького) чотири рази на день.

Автомобілем

Їхати автодорогою Львів-Луцьк до Кам’янки-Бузької, там звернути ліворуч. Відстань – 45 км

Мандрівки