Мандрівки

Національний музей. Останній шедевр львівського історизму

Мало людей, повз чию увагу може проскочити грандіозна споруда на проспекті Свободи, 20, яку не затінює навіть розташована неподалік будівля Опери. Національний музей у Львові (точніше його головний корпус) уже понад сто років є однією з домінант центрального проспекту Львова. А поза тим – будинком з цікавою долею і, як вважають фахівці, останнім значною спорудою періоду історизму у львівській архітектурі.

Художньо-промисловий музей на світлині поч. ХХ ст.

Що цікаво, будівлю створювали спеціально під музей і музейні функції вона виконує й по нині. Колись у ній розташовувався Промисловий музей, у радянський період – Музей Леніна, нині ж – Національний музей імені Андрея Шептицького.

А розпочиналося все наприкінці ХІХ століття. На початку 1870-х років ремісники та інтелігенція Львова виступили з ідеєю створення у місті Промислового музею. Суть ініціативи полягала в тому, щоб шляхом комплектування і систематизації зразків продукції значної мистецької та наукової цінності сприяти вдосконалюванню в краї технологій виготовлення та естетики промислових і ремісничих виробів.

Художньо-промисловий музей на світлині поч. ХХ ст.

За справу створення музею взявся не хто інший, як авторитетний професор-архітектор Юліан Захаревич. 1872 він надіслав керівництву міста пропозицію щодо заснування державним коштом Промислвого музею. Ідею акцептував тодішній бургомістр Земялковський і процес було запущено. 1873 року був утворений спеціальний комітет, який підготував статут музею і почав збирати кошти на його створення. Сьогодні нам відомі навіть прізвища перших меценатів, котрі зробили свої пожертви. Це – князь Сапіга, графи Лянцкоргонський і Дідушицький, знатний міщанин Балутовський. Долучилися до збору коштів й установи та організації:  Міська управа Львова, Галицька крайова управа, Торгова палата, Галицький іпотечний банк, дирекція залізниці.

Будівля Національного музею у наш час

За перші зібрані кошти комітет закупив на Всесвітній виставці у Відні перші експонати для музею, а саме витвори художньої промисловості західноукраїнських майстрів. 13 травня 1874 був затверджений перший статут музею.

Для розміщення експозицій музею Міська управа тимчасово виділила будинок стрілецького товариства. Перша експозиція відкрилася в липні 1874-го під назвою «Міський промисловий музей2. 1877 року музей і його школу розмістили в ратуші. Але оскільки вже через кілька років кількість експонатів перевалила за 10 тисяч, постала нагальна потреба у новому просторому приміщенні для музею.

Тильна сторона будинку з боку вул. Театральної

Для будівництва містом, яке всіляко підтримувало музей, було надано ділянку у південній частині площі Каструм, що залишалась незабудованою після того, як австрійська влада розібрала  Низький замок. 1888 року Галицька ощадна каса зафундувала на будівництво 400 тисяч корон і вже наступного року було проведено конкурс ескізів. На ньому перемогла робота авторитетного професора львівської Вищої політехнічної школи Леонарда Марконі. Натомість у другому турі переможцем став уже не Марконі, а його колега з політехніки Густав Бізанц. Однак, як це часто трапляється і в нинішній час,останн слово виявилося за інвестором. Банкіри відмовилися від проекту Бізанца і доручили проектування одному з членів журі Юзефу Каетану Яновському. Нині, очевидно, після такого рішення було б багато крику про корупцію. Зрештою, рішення було неоднозначно сприйнято і в тамті часи. Новий проект Яновський розробив спільно з тим таки Марконі, і протягом 1898-1904 року його було реалізовано. Щоправда, не без скандалу. Уже з перших днів будівництва Яновський та Марконі розпочали судову тяжбу щодо права авторства на проект. До логічного завершення вона не дійшла, оскільки у квітні 1899 року Марконі помер від сухот.

Герб Львова на фронтоні будинку

Домінуючим в еклектиці стилів, використаних при зведенні будівлі музею, є неоренесанс. Будинок відображав сучасні тенденції будівництва музеїв. Фахівці відзначають, що на композиційне вирішення фасадів очевидно вплинула архітектура знаменитого віденького KunsthistorischesMuseum. Навколо єдиного внутрішнього простору з верхнім світлом згруповано приміщення виставкових залів, бібліотеки і зали засідань. Споруда двоповерхова на високому цоколі з великими підвалами.

Вхідний портал

Вартує згадати й інших творців, котрі в тій чи іншій мірі долучилися до створення розкішної музейної споруди. Це і практикант Яновського Євген Весоловський, який допомагав з проектом. Це і скульптори Михайло Парущак і Антоній Попель (зять Марконі і творець пам’ятника Міцкевичу), які виконали орнаментальну ліпнину. Це й Едмунд Жихович, чия будівельна фірма втілювала проект. На превеликий жаль, у 1952 році, коли приміщення адаптовували під Музей Леніна, було знищено алегоричні скульптури ще одного знакового львівського скульптора Петра Війтовича, які розташовувалися між колонами портиків. Тоді ж, до речі, в інтер’єрі музею було знищено і скульптуру «Гончар» авторства Григорія Кузневича.

Але 2 січня 1905 року, коли ще ніщо не віщувало у Львові масштабного вшанування пам’яті «вождя світового пролетаріату», у новозбудованому приміщенні для публічного доступу була відкрита експозиція Художньо-промислового музею.

Після приєднання Західної України до УРСР музей був націоналізований і перейменований на Музей художнього промислу. Його фонди були поповнені збірками націоналізованих приватних музеїв і колекцій, в тім числі Любомирських і Дідушицьких.

1951 музей разом з Державним музеєм етнографії АН УРСР був об’єднаний в Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР. Нині він за іронією долі розміщується в будинку по проспекті Свободи,15, де колись працювали спонсори Промислового музею – Галицька ощадна каса.

Головний вестибюль музею

22 квітня 1950 року за постановою ЦК ВКП(б) будівля Промислового музею була офіційно надана Львівському філіалу центрального музею В.І. Леніна. Музейна експозиція представляла праці Леніна, газети, які розповсюджувалися в Галичині, документи і матеріали про «визволення» та «возз’єднання» з УРСР, листівки та інші видання КПЗУ. Загалом – мало що цікавого. Однак львівські школярі тієї епохи добре пам’ятають, як їх планово і періодично шеренгами водили до музею «вождя», де розповідали, кому вони, школярі, мають завдячувати своїм щасливим дитинством.

Фрагмент головного вестибюлю

Музей Леніна проіснував практично до початку новітньої української Незалежності. Поки 12 липня 1990 року перша ж сесія першого демократичного скликання Львівської обласної ради своєю ухвалою не рекомендувала використати приміщення на тодішньому ще проспекті Леніна, 20 для розташування колекції давньоукраїнського мистецтва Національного музею. Ця збірка кількістю 10000 експонатів ХІІІ-ХVІІІ ст. унікальної вартості на той час зберігалася у Вірменському соборі на обмеженій площі і в неідеальних умовах. Натомість споруду Вірменського Григоріанського собору було вирішено передати вірменській громаді для використання за безпосереднім первісним призначенням. Утім, обком компартії ще довго впирався, не бажаючи віддавати «жирне» приміщення. Остаточно будівля перейшла у розпорядження Львівського музею українського мистецтва щойно 30 вересня 1991 року.

Два пам’ятники перед будівлею музею: гетьману Станіславу Яблоновському та «вождю світового пролетаріату» Володимиру Леніну

Сьогодні на проспекті Свободи, 20 – головний корпус Національного музею ім. Андрея Шептицького. Його постійні експозиції та виставки знайомлять львів’ян і гостей міста зі справжніми шедеврами українського мистецтва.

Адреса: м. Львів, пр. Свободи, 20

Мандрівки