Постаті

БАРНИЧ Ярослав. Автор «Гуцулки Ксені»

Ярослав Барнич народився 30 вересня 1896 року у селі Балинці неподалік Коломиї в родині директора школи.

Протягом 1906 -1914 років навчався в Коломийській гімназії, а у жовтні 1915 року склав іспит зрілості у Відні. Відтак переїхав до Львова, де разом із однодумцями організував струнний квартет Українських січових стрільців.

1916 року Барнич став диригентом Українського театру товариства «Бесіда» у Львові.  Згодом працював у львівському Театрі Овчарського та їздив Галичиною у складі мандрівної трупи «Українська театральна дружина»

1924 року Барнич закінчив Львівський вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка, де одним з його вчителів був Василь Барвінський. Згодом працював диригентом в ужгородському театрі, вчителював у Самборі.

У 1929 році Барнич переїздить до Станіславова, де викладає в школах, гімназіях, семінарії, державному Музичному інституті ім. С. Монюшка, польській Вищій школі ім. Ф. Шопена, диригує хором «Боян». Це був особливо творчий період композитора.

Там же одружився з акторкою Ярославою Рубчак. У подружжя народилася донька Ірина. Станіславівський період став найуспішнішим для Барнича і в творчому плані.

Композитор увійшов в українську музику як основоположник модерної української оперети. Усього написав 4 оперети: «Дівча з Маслосоюзу» (1933), «Шаріка» (1934), «Пригода в Черчі» (1936) та знамениту «Гуцулку Ксеню». Щодо однойменної пісні, то досі незавершені суперечки між прихильниками авторства Ярослава Барнича та авторства Романа Савицького. Однак збережений рукопис вірша Савицького суттєво відрізняється від звичного сьогодні тексту.

Попри популярні шлягери у стилі танго «Ох, соловію», «Чи тямиш?», та інші, Барнич є автором і патетико-трагічної симфонічної сюїти «Батурин» та тему «Мазепи» Богдана Лепкого. Уперше цей твір повністю було поставлено у 1949 році в США Володимиром Блавацьким.

З осені 1939 року працював диригентомСтаніславівського музично-драматичного театру та оркестру філармонії. У 1940 році створив Гуцульський ансамбль пісні і танцю, після чого протягом німецької окупації диригував у Львівській опері.

Перед приходом червоної армії емігрував спершу до Німеччини, а в 1949 році – до США.  За океаном працював у різних установах, керував  хорами, ставив опери й оперети, викладав гру на скрипці в Українському музичному інституті. Упродовж 15-ти років (1951—1966) Ярослав Барнич працював художнім керівником та диригентом Українського хору імені Тараса Шевченка у Клівленді. За концертну програму, приурочену до відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку, у 1961 році став Почесним громадянином канадського міста Вінніпег.

У 1966 році українська діаспора широко відзначила 70-річчя композитора, вручивши йому свою найвищу музичну відзнаку – «Золоту батуту» зі слонової кістки та золотим окуттям. Своє вітання і благословення надіслали ювілярові Папа РимськийПавлоVI, глава УГКЦ Йосиф Сліпий.  23 квітня 1966 р. було оголошене «Днем Барнича» у штаті Огайо.

Уже наступного року композитора не стало. Він помер 1 червня у Клівленді, залишивши недописаною свою останню роботу – п’єсу-казку «Чародійна сопілка». На прохання дружини композитора згодом її завершили поет Леонід Полтава та композитори Богдан Сарамага й Василь Овчаренко.

У часи СРСР творчість та ім’я Ярослава Барнича були під забороною. Сьогодні у Балинцях, де народився композитор, відкрито меморіальну дошку, а в Івано-Франківську та Коломиї його іменем названо вулиці.

Постаті