Мандрівки

Оссолінеум. Головна бібліотека Львова

Будинок Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, в якому раніше розміщувався легендарний Оссолінеум, є одним з найкращих зразків архітектури стилю класицизму у Львові. Цих рис він набув внаслідок реконструкції та розбудови в середині ХІХ століття барокового монастиря кармеліток взутих (або черевичкових), збудованого століттям раніше. До складу комплексу входить й колишній костел святої Агнеси, в якому нині влаштовано бібліотечне книгосховище.

Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника

Обитель черевичкових кармеліток

Спільнота кармеліток взутих була заснована у Львові 1632 року.  Через кілька років магістрат дозволив їм збудувати дерев’яну обитель на вулиці Гончарській (нинішня Князя Романа) і у 1638 році  за фундації львівського ловчого Каспера Вельжинського невеличкий кляштор було збудовано. Черниці більш-менш безбідно прожили там понад три десятки років (монастир, що стояв поза міськими мурами, не зачепили навіть козаки Богдана Хмельницького), проте з часом обитель стала занадто тісною для зростаючого згромадження.

Вхідний портик з арковою галереєю

Новим меценатом кармеліток взутих став князь Олександр Януш Заславський – нащадок давнього руського роду Острозьких. У 1671 році князь подарував сестрам ділянку поблизу північного схилу гори Шембека (згодом Вроновських), яка пізніше стала частиною львівської Цитаделі. Проте не встигли черниці як слід спланувати свій майбутній побут, як потужна турецька навала у 1672 році змусила їх утікати аж до Кракова. Відтак будівництво нової обителі розпочалося лише у 1674-му і цей рік можна вважати початком передісторії майбутнього Оссолінеуму. Будівництво рухалось швидко і вже до 1677 року дерев’яну будову було завершено та щедро оздоблено.

Новий етап у розвитку монастиря припав на початок XVIII століття, коли до згромадження черевичкових кармеліток вступила донька белзького стольника Адама Белзецького Катерина. Від неї монастир отримав 60 тисяч золотих посагу, що дозволило розпочати будівництво нового мурованого кляштору.

Муровану монастирську будівлю було зведено у 1714–1716 роках, а у 1729-му львівський латинський архієпископ Ян Скарбек освятив новозбудований костел святої Аґнеси.  Проектант цих споруд залишився невідомим, на відміну від архітектора, який займався її реконструкцією після пожежі 1735 року – відновленням монастиря у 1743–1759 роках керував не хто інший, як творець львівського собору святого Юра Бернард Меретин. Він вніс певні зміни до архітектури монастирського комплексу, зокрема надавши куполові костелу овальної форми та декорувавши фасади у стилістиці рококо. Тоді ж було виконано й нові розписи інтер’єрів храму.

Одне з бічних крил будинку

Втім, черницям не довго залишалося тішитися життям у відновленій обителі. Під час церковної реформи імператора Йосифа ІІ у 1782 року монастир кармеліток взутих, як і багато інших,  було ліквідовано. Спершу тут розмістили римо-католицьку семінарію, а після переїзду її в інше місце у 1792 році будівлі передали у розпорядження військового відомства, яке влаштувало в них склад та хлібопекарню. Подібне використання призвело до двох грандіозних пожеж у 1804 і 1812 роках, після яких споруда була визнана аварійною і залишена напризволяще.

Граф Юзеф Максиміліан Оссолінський. Картина Яна Машковського

Фундація графа Оссолінського

У 1817 році колишній комплекс монастиря кармеліток взутих було виставлено на аукціон, на якому його придбав граф Юзеф Максиміліан Оссолінський – відомий колекціонер та бібліофіл. Саме того року граф звернувся до імператора Франца І за дозволом на створення так званої родинної бібліотеки, а з часом також музею і видавництва у Львові і отримав згоду австрійського монарха.

Оссолінський планував влаштувати тут заклад із бібліотекою та музеєм, у якому б розмістилися колекції з його родового замку, а також копії книжок з бібліотеки Тадеуша Чацького, частини збірок книг князя М. Ієроніма Юшинського та графа Евариста Куропатницького, книги з колекцій графів Любомирських, Скарбків, Сапіг…  За задумом графа бібліотеку мали доповнювати колекції нумізматики, гравюр, карт, медалей, картин, скульптур, а також земельні маєтків, призначених на її утримання.

Проект реконструкції монастиря Оссолінський замовив у знаменитого віденського архітектора Петера Нобіле, який працював при цісарському дворі. Однак проект, розроблений Нобіле, виявився занадто вартісним, тож реалізували його не у повному масштабі та з численними змінами. Будівництво тривало понад двадцять років, а вели його почергово три архітектори. Спершу, у 1827-1830 роках, роботами керував військовий інженер Юзеф Бем, далі, у 1830-1840 роках, справу перейняв міський будівничий Львова Йоганн Зальцманн (за допомогою Фридерика Баумана), а закінчував реконструкцію у 1840-1850 роках архітектор Вільгельм Шмідт.

Оссолінеум на літографії Карла Ауера

Відзначимо, що попри довгочасну реконструкцію будівлі, окремі приміщення почали використовувати ще під час будови. Перші книжкові збірки осіли тут ще в 1817 році, а в 1832-му уже працювали читальні зали.

У процесі реконструкції частину корпусу монастиря було збережено, розбудовано існуюче північно-східне бічне крило та добудовано симетричне крило з південного сходу. Відтак перед головним входом утворився широкий курдонер, замкнутий огорожею з двома брамами. По центру головного фасаду влаштовано ризаліт із вхідним портиком з відкритою арковою галереєю, який спроектував краківський архітектор Теофіл Жебравський.

Сучасного вигляду комплекс Оссолінеуму набув у 1891-1892 роках внаслідок реконструкції, здійсненої за проектом Людвіка Рамулта і Лукаша Бодашевського.

Оссолінеум на світлині кін. ХІХ ст.

Загалом фасади будівлі прості й лаконічні, і прикрашені лише ордерним декором. Висота двох поверхів неоднакова, партер вищий від другого поверху, що відобразилося на висоті вікон. Всі вікна прямокутні, з профільованими обрамленнями, які на партері доповнені лінійними сандриками на консолях. Фасади завершені антаблементом. На цьому тлі виділяється центральний ризаліт із портиком, декорованим півколонами коринтського ордеру і завершений трикутним фронтоном.

Торці бічних крил глухі, без вікон. У їх центрі влаштовано глибокі ніші з півциркульним завершенням, підкреслені двома коринтськими колонами.

Книгосховище – колишній костел св. Агнешки

У плані будинок доволі складної конфігурації. Він має Т-подібну форму, правильність якої дещо спотворена нерівномірністю бічних крил та прибудовами. Центральна частина корпусу має коридорне розпланування з однорядним розташуванням приміщень. Частина з них зберігає хрестові склепіння барокової будівлі. У бічних крилах застосовано анфіладний тип сполучення приміщень. У будинку донині збереглися інтер’єри першої половини ХІХ століття.

До будівлі примикає колишній костел святої Агнеси, у якому під час перебудови монастиря було влаштовано книгосховище. Він частково зберіг свій бароковий характер, хоча й набув під час реконструкції виразних класицистичних рис – насамперед завдяки добудованому чотириколонному портику коринтського ордеру з трикутним фронтоном зверху.

Книгосховище – колишній костел св. Агнешки

У плані будівля наближена до грецького рівнораменного хреста. Всередині вона містить дванадцять масивних стовпів та перекрита хрестовими склепіннями, шість з яких підтримують овальний купол із світловим ліхтарем. У 1845 році купол та хрестові склепіння розписав художник Антоніо Бенедетті, щедро використавши при цьому військову символіку.

Реконструкцію колишнього монастиря було завершено уже по смерті замовника. Ще у 1823 році граф Юзеф Максиміліан Оссолінський осліп внаслідок катаракти, і тоді ж підписав угоду з князем Генриком Любомирським з Переворська. Згідно з нею Оссолінський, який не мав нащадків, передавав Любомирським функції управителів бібліотеки після його смерті, а ті натомість зобов’язалися переказати до Львова свою багату музейну колекцію, яка власне і стала основою музею Оссолінеуму.

В одному із залів бібліотеки. Світлина поч. ХХ ст.

Старий граф помер у березні 1826 року. А роком пізніше, у 1827-му, на основі заснованої ним бібліотеки було створено польське науково-дослідницьке товариство «Оссолінеум», або «Інститут Оссолінських», яке стало центром польського наукового життя у Львові (для українців чимось подібним було наукове товариство імені Шевченка). До речі, більша частина особистої бібліотеки Оссолінського була перевезена до заснованої ним фундації саме 1827 року.

Оссолінеум став осередком не лише наукового життя  – це було місце збору інтелігенції, що не чуралася політики, і інколи жорстоко за це платилася. Зокрема, у 1834 році, невдовзі після придушення польського повстання 1830-1831 років, під час поліційного обшуку в бібліотеці виявили революційні брошури, видані тут же, у місцевій друкарні. Директора Оссолінеуму доктора філософії Константи Слотвінського та кількох його співробітників було ув’язнено на тривалий термін, а саму установу закрито. Лише особиста зустріч князя Генрика Любомирського з імператором Францом І дозволила врятувати бібліотеку від остаточної ліквідації. Втім, установі на довгі роки заборонили займатися публічною діяльністю і лише у 1847-му відновила свою роботу друкарня, а наступного року – читальні зали.

На початку ХХ століття фонди сховища Оссолінських налічували біля 200 тисяч примірників друкованих видань, більше 5 тисяч рукописів, 400 автографів і 2 тисячі пергаментів. А музейна експозиція Любомирських, яка розмістилася в лівому крилі будівлі, могла похвалитися багатьма художніми шедеврами, зокрема творами Тіціана, Баччареллі, Матейка, Машковського, Рачинського.

Читальний зал бібліотеки

Від Оссолінеуму до бібліотеки Стефаника

Розвиток Оссолінеуму перервала Друга світова війна. Після приходу «перших совітів» у 1939 році Інститут Оссолінських у Львові фактично перестав існувати. Його фонди радянською владою було націоналізовано. Частково їх залишили у приміщенні, яке тепер належало бібліотеці радянської Академії наук, а частково передали іншим радянським музеям та культурним закладам Львова. Було також відсторонено від керівництва багаторічного директора установи Мечислава Ґембаровича.

В коридорах бібліотеки

Ґембарович знову став директором у період німецької окупації. Тоді на основі фондів Оссолінеума, об’єднаного з Бібліотекою Баворовських  було створено Державну бібліотеку Львова. У 1944 році, перед наступом радянських військ, німці вивезли частину колекції до Кракова і Берліна. Найбільшою втратою вважається збірка малюнків Альбрехта Дюрера, яка нібито потрапила до особистої колекції Гітлера, а згодом безслідно зникла.

Розпорошення фондів Оссолінеуму продовжилося і після Другої світової. Комуністична Польща домоглася від СРСР передачі частини культурних і художніх пам’яток Львова, які вона вважала надбанням польського народу. Серед переданих цінностей – багато пам’ятників, що прикрашали вулиці міста, знаменита «Рацлавицька панорама». Така ж доля чекала й на частину збірок Інституту Оссолінських. У 1947 році 30 відсотків фондів установи (217 тисяч одиниць) відправилися до польського Вроцлава. Переданими цінностями було заповнено два залізничні потяги. Ще 10 тисяч томів того ж року було вивезено до Москви, в бібліотеку Академії наук СРСР.

Було втрачено й значну кількість наукових співробітників, які виїхали до Польщі. Але частина працівників-поляків Інституту Оссолінських, серед них і Мечислав Ґембарович, залишилися працювати в створеній на його базі Львівській науковій бібліотеці Академії наук УРСР. Ґембарович, до слова, працював на керівних посадах у бібліотеці аж до 1950 року, коли разом з іншими старими працівниками бібліотеки був звільнений як «небажаний елемент».

Пам’ятник Василю Стефанику перед входом до бібліотеки

Віддавши частину книгозбірки Оссолінеуму полякам, нова влада натомість почала наповнювати її за рахунок понад сотні інших колекцій, відібраних у національних товариств, релігійних організацій, приватних осіб. Так до бібліотеки потрапили книги Наукового товариства імені Шевченка, Народного дому, львівського Ставропігійського братства,  численних філій товариства «Просвіта», бібліотеки монастирів та приватні збірки. Велика частина цієї літератури зберігалася у так званих спецфондах і була недоступною для звичайного читача.

Фонди бібліотеки регулярно поповнювалися і в пізніші часи. Нині вони налічують понад 7 мільйонів одиниць збереження, в тому числі 250 тисяч рідкісних видань, понад 75 тисяч рукописів, понад 22 тисячі картографічних видань. Бібліотека володіє найвагомішим у світі зібранням україніки — це рукописні та друковані видання XI-XX століть, особові архівні фонди XVIII–XX століть, українська й іншомовна періодика XIX-першої половини ХХ століть (понад 3 млн екземплярів), близько 120 тисяч стародруків, унікальні колекції з 50 інкунабул та 800 палеотипів. Серед цінних надбань бібліотеки – оригінали листів Богдана Хмельницького, Івана Франка, Лесі Українки, Віктора Гюго, Володимира Короленка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Осипа Маковея.

Окрім того, бібліотека імені Стефаника є єдиною в Україні книгозбірнею, що володіє творами українського і світового мистецтва — гравюрами, скульптурами, рисунками, акварелями, гуашами, фотографіями та найбільшою в Україні колекцією нотних творів вітчизняних і зарубіжних композиторів.

Меморіальна дошка на честь Юзефа Максиміліана Оссолінського та його дітища

У 1989 році бібліотека отримала статус науково-дослідного інституту, а у 2008-му – статус національної бібліотеки.

Дещо раніше, у 1971-му Львівській науковій бібліотеці було присвоєно ім’я українського письменника Василя Стефаника. Того ж року перед головним входом до неї було встановлено пам’ятник Стефаникові авторства скульптора Володимира Сколоздри та архітектора Мирона Вендзиловича.

На споруді також є дві меморіальні таблиці. Одна з них, розташована на торці південно-східного крила будинку, встановлена у 1987 році і присвячена засновникам «Руської Трійці» Маркіянові Шашкевичу, Якову Головацькому та Іванові Вагилевичу. А зовсім нещодавно, у 2015 році, на іншому крилі будинку з’явилася меморіальна таблиця, яка нагадує про створення та перебування в цій будівлі легендарного Оссолінеуму. Встановлена вона була за сприяння Міністерства культури і національної спадщини Польщі. Додамо, що подібну таблицю було розміщено на цьому місці ще в 1928 році, однак у радянські часи вона безслідно зникла.

Адреса: м. Львів, вул. Василя Стефаника, 2.

На карті:

Мандрівки