Мандрівки

Від Палацу Дідушицької до Національної галереї

Уже звикло кам’яницю на вулиці Стефаника,3 у Львові, де розташувалася Львівська національна галерея мистецтв, іменують Палацом Лозинського. Не можна сказати, що це суперечить істині, адже видатний історик, мистецтвознавець і колекціонер Владислав Лозинський справді володів цим будинком протягом певного часу. Однак така назва не зовсім справедлива до імені графині Ізабелли Дідушицької, представниці славного львівського роду, з волі якої будинок власне і було зведено. Утім суті це не міняє – головне, що споруда дійшла до наших днів і продовжує виконувати функцію найпрестижнішого музею Львова.

Львівська картинна галерея

Палац на Стефаника,3, попри свою музейну відомість, досі залишається одним з найменш досліджених палаців Львова. Збудований він був у 1872-1874 роках за проектом архітектора Філіпа Покутинського як палац-маєток графині Ізабелли Дідушицької. Герб роду Дідушицьких, у вигляді барельєфу, досі можна побачити на фасаді споруди.

Будівля виконана з цегли, потинькована, двоповерхова, з внутрішнім двором. Композиція фасаду – строга і статична. Поверхи розчленовані широкими горизонтальними тягами, нижній ярус покритий рустуванням. Вікна прямокутної форми, в обрамленнях, з сандриками на другому поверсі.

Палац Дідушицької (Лозинського) на світлині поч. ХХ ст.

На першому поверсі планування коридорно-анфіладне, на другому – анфіладне. У центральному залі галереї зберігся комплекс ліпного декору.Треба додати, що інтер’єри палацу зазнали змін у 1914 році, коли його перебудовували конкретно під вимоги картинної галереї.

Вартує сказати кілька слів і про творців Палацу Дідушицької, чи то пак Палацу Лозинського.

Архітектор Філіп Роман Покутинський народився 1829 року у Варшаві. Закінчив Технічний інститут у Кракові, Берлінську академію архітектури, навчався також у Франції та Італії. Основну діяльність Покутинський провадив у Кракові де мав власне архітектурне бюро. Однак у 70-х роках позаминулого століття деякий час працював у Львові, чим, очевидно, не проминула скористатися Ізабелла Дідушицька. ЇЇ палац став не єдиною знаковим архітектурним витвором, залишеним Покутинським у спадщину Львову і його жителям. Його авторству, зокрема, належать будинок колишнього казино на проспекті Шевченка, 13 (у співавторстві з Людвіком Вержбицьким) і споруда Іпотечного банку на площі Галицькій, 15. І, безумовно, пасує згадати каплиці родин Кшечуновичів і Кисельків, які домінують при вході на Личаківський цвинтар.

Скульптурне оздоблення інтер’єрів палацу у 1895 – 1896 роках здійснив львівський скульптор Броніслав Мар’ян Солтис. На той час палац уже перебував у власності Владислава Лозинського, який придбав його у 1894 році.

Владислав Лозинський і його колекція

Паралельно з тим, як пан Лозинський розбудовував свою приватну колекцію, у місті тривала робота з розвитку міського музею. 1902 року, зусиллями Тадеуша Рутовського та Александра Чоловського, Міська галерея Львова отримала величезний внесок на розвиток у 5 тисяч крон від правника Владислава Дулємби. Саме тоді було закладено основу міського зібрання творів мистецтва – за рішенням магістрату за кошти казни для майбутньої експозиції було придбано перші роботи – полотна Яна Матейка, В. Леопольского і Ф. Вигжівальского. До майбутньої галереї згодом увійдуть збірки, подаровані Львову М. Топфером та Б. Ожиховичем.

У 1907 році на кошти міста була закуплена і перевезена до Львова колекція цукрозаводчика із подільського села Ситківці Івана Яковича, яка складалася з близько 2000 експонатів, у тім числі й 400 картин. Дата придбання колекції – 14 лютого 1907 року – вважається датою заснування музею…

Анфілада залів музею

Але у травні 1913 року Владислав Лозинський помирає. Згідно із заповітом, більша частина його колекції перейшла у власність міста. Спадкоємець Владислава Лозинського – Валеріан, навесні 1914 року, продає гміні міста Львова і сам будинок з іншою частиною колекції включно.
Спочатку тут декілька тижнів експонувалась виключно збірка Владислава Лозинського, цілісність котрої згодом, на жаль, була порушена і розділена між кількома музеями.

До 1939 року фонди галереї налічували близько 6 тисяч творів. У вересні 1939 року, після приходу совітів, галерею було націоналізовано.У 1940 році на її основі організували Львівську державну картинну галерею, до якої «доплюсували» артефакти з Українського національного музею, та націоналізованих збірок Дідушицьких, Голуховських, Любомирських, Боваровских, Бадені, графа Понінського та інших, а також твори образотворчого мистецтва з музеїв Ставропігійського інституту, Духовної семінарії , архидієцезіальний музею, замків в Красичині, Підгірцях та інших зібрань. Так лише протягом 1940-го року збірка галереї збільшилася на 4188 цінних експонатb.

На жаль, великих втрат колекція зазнала під час Другої світової. За час німецької окупації було вивезено 225 творів мистецтва, серед яких унікальна збіркаробіт АльбрехтаДюрера. Натомість у повоєнні роки за сприяння Третьяковської галереї та Російського музею в Ленінграді Львівській картинній галереї було передано велику кількість полотен російських художників (І. Рєпіна, І. Левітана, І. Айвазовського, В. Верещагіна, К. Коровіна та інших), завдяки чому в галереї з’явилося декілька залів російського мистецтва. Чи не єдиний приклад в історії, коли не наші скарби вивозили у східному напрямку, а навпаки.

Фрагмент експозиції картинної галереї

Розповідь про колекцію Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, безумовно, тема окремого матеріалу і навіть не одного. Зупинимося тільки на найцікавіших моментах.

Так, музей володіє найбагатшою в Україні збіркою творів польського і австрійського живопису, дерев′яної скульптури, великою колекцією українського портрета XVI-XVIII ст. У відділі західноєвропейського мистецтва можна побачити полотна Рубенса, Тиціана, Гойї, де Рібери, Матейка та інших зірок світового живопису.

Знаменита картина «У лихваря»Жоржа де Латура

Особливою гордістю галереї є полотно майстра з Лотарингії XVII століття Жоржа де Латура під умовною назвою «У лихваря». Полотен цього геніального і визнаного у світі майстра залишилося зовсім небагато, багато їх було знищено в безперервну епоху європейських воєн. Мати власного де Латура є гордістю для будь-якого музею світу.

На завершення, ще одна цікава і доволі свіжа деталь з історії не колекції, а власне самого будинку відкрилася буквально минулого року під час реставраційних робіт на фасаді. Після первинної розчистки і реставрації кам’яної та цегляної поверхні, які раніше були приховані, на консолях і балясинах можна побачити фірмовий знак V. BRAUSEWETTER.

Клеймо фірми V. BRAUSEWETTER на стіні будинку

Як припускають дослідники, балясини і консолі, використані при будівництві палацу, виготовлені на одній з філій компанії Pittel+Brausewetterв автрійському містечку Ваграм. І це було одне з перших поважних замовлень створеної щойно у 1870 році компанії, яка з часом увійде в історію будівельної галузі. Фірма, створена Віктором Браузеветтером разом з бароном Адольфом Піттелем, брала участь у зведенні собору Святої Єлизавети та Університету імені Коменського в Братиславі, першого в Словаччині критого басейну у місті П’єштяни, .безлічі будинків по всій Європі, включно з Віднем, Прагою та Будапештом.

Хочеться бути оптимістом і сподіватися, що будівля палацу та колекція, розміщена у його стінах, відкриють нам ще чимало секретів.

Адреса: Львів, вул. Стефаника, 3

На карті:

Мандрівки