Мандрівки

Палац Бесядецьких – історична садиба у центрі Львова

Розташований у самісінькому центрі Львова, навпроти памятника королю Данилу, палац Бесядецьких – окраса і ганьба міста. Ця магнатська резиденція – єдина збережена донині памятка палацово-садибного типу XVIII століття у Львові, втім, неодноразово перебудована на догоду її численним власникам. Первісний вигляд зберігають лише форми основної брили споруди,  зокрема, три ризаліти фасаду та кількість його осей. На жаль, нині ця споруда з майже трьохсотлітньою історією опинилася перед загрозою цілковитої руйнації.

Цю будівлю у Львові зазвичай називають палацом Бесядецьких, хоча представник цієї родини Альфред Бесядецький став її власником лише наприкінці XIX століття, та й володів нею лише чотири роки. Першим ж господарем палацу, на замовлення якого він і був збудований, став  доктор медицини і райця львівського магістрату Карло Ґарані.

Бічне крило палацу

Цей італієць з’явився у Львові за кілька років до того і швидко влився в місцеву італійську громаду, одружившись з дочкою львівського райці і війта Джованні Меконі Аґнесою. Карло Ґарані був далеко не бідною людиною і доволі швидко вимурував собі палац на скуплених поблизу Галицької брами грунтах.Пізніше доктор Ґарані придбав ще кілька сусідніх ділянок для облаштування великого подвір’я і саду за палацом.

Дослідники досі сперечаються про точну дату побудови палацу та ім’я будівничого. Зокрема, польський професор Єжи Ковальчик вважав датою будівництва 1740-і роки, а архітектором Бернарда Меретина. Львівський історик Володимир Вуйцик, базуючись на новознайдених архівних документах, зміщує будівництво на ранішу дату – 1837 рік. Таке датування також виключає участь у проектуванні палацу Бернарда Меретина, оскільки прославлений будівничий львівського собору святого Юра з’явився у Львові лише роком пізніше. Натомість Вуйцик називає ім’я іншого ймовірного творця палацу – цехового будівничого Яна Гербута.

Картуш з гербом над входом до палацу

Втім, Бернард Меретин, одним з львівських протекторів якого був саме Карло Ґарані, таки доклався до робіт над виглядом палацу – він відбудовував його після великої пожежі, що сталася у 1745 році і призвела до серйозного пошкодження споруди.

Після смерті Карла Ґарані резиденція перейшла у спадок його вдові Аґнесі. Та відступила його своїм сестрам Катерині та Розалії, а ті у 1758 році продали палац надвірному коронному ловчому Антонові Бєльському. Новий власник у першу чергу приступає до перебудови споруди, запросивши для цього французького архітектора П’єра Ріко де Тіргея. У 1780-му Бєльський ініціюватиме ще одну перебудову – цього разу за проектом іншого француза,  П’єра Діонісія Гібо

Проект фасаду палацу арх. П’єра Ріко де Тіргея, 1758 р.

Однак, уже невдовзі Бєльський продає резиденцію Гавриїлові Винницькому, і після цього палац пішов, так би мовити, «по руках», змінюючи власників один за одним. У 1784 році його купує хорунжий Адам Мнішек. У 1800-му Мнішеки продають палац графу Теодору Потоцькому, а той три роки потому дарує його своїй дружині Кордулі з Коморовських.  Цікаво, що від 1818 року графиня Потоцька здавала одне з приміщень палацу львівській православній громаді, котра використовувала його як каплицю.

За Кордулі ПотоцькоЇ, у 1830-их роках, архітектором Фридериком Бауманом. була проведена нова реконструкція палацу. Значних змін зазнав інтер’єр – з’явилися(Білий зал, Жовтий кабінет та Червоний покій – а сам.палац набув рис ампіру.

По смерті графині Потоцької у 1837 році палац успадкував її рідний брат,граф Юзеф Коморовський. Проте він володів маєтком недовго. Певний час частина палацу належала родині Уленецьких, а пізніше його виставили на аукціон. У 1849 році палац був куплений Тадеушем Вишньовецьким, а 1865 року — Леоном Солецьким.

Палац на світлині 1870-х рр.

У ХІХ столітті палац частовикористовувався для різних соціальних потреб. Тут розміщувалося окружне і поштове управління, у 1839 році сюди перенесено з колишнього францисканського монастиря «Львівські контракти». Частина палацу служила виставковою залою.

У 1884 році палац знову виставили на аукціон, де його придбав радник Галицького намісництва Альфред Бесядецький, який став останнім приватним власником пам’ятки. Він провів чергову реконструкцію під керівництвом архітекторів Яна і Карла Шульців. Зовнішній вигляд палацу отримав пишний необароковий вигляд, а із західної сторони було добудовано триповерховий флігель.

Проте уже в 1888 році палац остаточно перейшов у власність міста. Тут розташувалася торгово-промислова палата та постійно діюча виставка виробів крайового промислу. А у 1892 році з тильного боку палацу, на місці колишнього саду, міська влада збудувала ринок, який сьогодні носить назву Галицького.

Наприкінці 1920-х років палац почав набувати аварійного характеру, відтак було вирішено провести капітальний ремонт споруди.  У 1932-му за проектом Зигмунта Кендзерського укріплено стіни та інші несучі конструкції, замінено дах, а у  великій залі встановлено балкон-галерею. Роком пізніше, у 1933-му, архітектор Іван Баґенський здійснив реконструкцію фасаду в стилі ампіру та історизму з елементами неокласицизму та ар деко.

Сучасний стан інтер’єрів палацу

Що стоється  ремонтних робіт, то вже у 1935-му комісія магістрату змушена була визнати, що бажаної мети вони не досягли і не забезпечили будинок від подальших тріщин та вологості. Найімовірніше така ситуація склалася через старі фундаменти на яких стоїть будівля.

Після реконструкцій 1930-х років палац набув свого остаточного вигляду. Це цегляна отинькована двоповерхова споруда, майже прямокутна у плані, з коротким двоповерховим  крилом з тильного боку. Дах двосхилий черепичний, із люкарнами, що виходять на тильну сторону. На фасаді виступають три ризаліти. Центральний — гранчастий, бічні прикрашені подвійними пілястрами зі спрощеними капітелями. Вікна в обрамленнях з елементами рокайльного декору. Над головним входом розміщено кам’яний картуш з гербом.

Внутрішнє планування анфіладно-зального типу, частково перероблене у коридорно-секційне. У центральній залі на стінах зберігся ампірний скульптурний фриз, створений під час реконструкції палацу у 1820-х роках. Авторство фризу приписується Фридерику Бауманові, який провадив перебудову, або ж скульптору Йогану Баптисту Шімзеру.

Будівлю палацу відділяє від площі велике подвір’я та кам’яна огорожа з решіткою та решітчастою в’їзною брамою.

Сучасний стан інтер’єрів палацу

Безпосередньо перед  Другою світовою війною, 1938 року, львівський магістрат прийняв рішення створити у палаці археологічний музей. Проте початок війни завадив цим планам.

У радянські часи в колишньому палаці розмістилася обласна наукова бібліотека імені Ярослава Галана. Після проголошення незалежності нова влада через аварійний стан будівлі та загрозу знищення книгозбірні перенесла бібліотеку, а її приміщення було передане Львівському національному університету імені Івана Франка. Університетсамотужки спровував провести ремонт приміщення, який, однак, триває і донині. Тож палац Бесядецьких чимдалі більше має вигляд цілковитої руїни в самісінькому центрі Львова – попри те . що внесений до  переліку памʼяток культурної спадщини.

Адреса: м. Львів, пл. Галицька, 10

Мандрівки