Мандрівки

Тартаківська перлина. Від замку Потоцького до палацу Лянцкоронського

На півночі Львівщини, неподалік Сокаля та Червонограда, лежить миловидне село Тартаків, відоме ще з 22 грудня 1415 року. Цього дня, перебуваючи у Белзі, князь мазовецький Земовит IV надав три села у Сокальському повіті плоцькому воєводі Прандоті з Желязної і Желехлінки та його брату Анджею на прізвисько Грот. Власне тоді це було містечко Тартаків, поруч якого розташовувалося однойменне село. Однак 1941 року німецькі війська накрили Тартаків-місто артилерією, яка фактично його знищила. Зазвичай, села стають частинами міст. Тут сталося навпаки і залишки колишнього міста після війни стали частиною села.

Фасад палацу

На цьому зупинимо екскурс в історію Тартакова, оскільки це потребує окремого матеріалу. Натомість акцентуємо на головній принаді села – палаці, який нині перебуває далеко не в ідеальному стані, хоча й не без шансів на ренесанс. Але говорячи про палац, було б несправедливо не згадати про його предтечу – замок, на підмурівках якого він власне і постав.

Замок Потоцького

Замок у Тартакові був збудований Потоцькими, орієнтовно, у другій половині XVII століття та зберігався у цілості майже до кінця XIX століття. Достеменно невідомо, як він виглядав, але за скупими збереженими матеріалами 1847 року зрозуміло, що замок був достатньо великим і оборонним, а його стіни були прикрашені фресками.

Ще один опис замку містить видання Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich ХІІ том 1892 року: «На північ від ринку лежить замок. Сліди давніх мурів та ровів свідчать про те, що мав він бути добре укріплений. Замок добре збережений до сьогодні».

У XVII ст. Тартаківський замок був головною резиденцією магната Казимира Щенсного Потоцького. Особливо прославився замок після 1768 року, коли Сокальським старостою став онук Щенсного Казиміра Потоцького – Франц Салезій Потоцький, один із найбагатших магнатів Польщі.

Палацова вежа

У замок Тартакова він збирав вельмож з усіх усюд на відпочинок і бали. Сюди часто навідувалася італійська опера. Тут була рідкісна книгозбірня, дзеркальна зала, працювало чимало визначних художників. При замку також діяла фабрика суконних виробів.

Після смерті Франца Салезія Потоцького всі володіння перейшли у спадок його синові Станіславу Щенсному Потоцькому, який 8 березня 1781 році продав тартаківський маєток князю Адаму Понінському. Але князь швидко набрався боргів і Тартаків узяв під своє крило спочатку австрійський уряд, а потім Феліціан Росновський. Як посаг його доньки Рози Тартаків переходить у кінці ХІХ століття в руки Лянцкоронських.

Донька Теодора Лянцкоронського Стефанія, вийшовши заміж за Яна Урбанського гербу Нечуя, залишила Тартаків у спадок своїй доньці Марії, яка володіла маєтком до 1939 року. Але на той час це вже був палац. Рештки замку збереглися у вигляді оборонних мурів з південно-західного боку палацу.

Палац Лянцкоронського

Зі своїх міркувань, у 1896-1898 роках власник замку ЗбігнєвЛянцкоронський практично розбирає замок і на його місці, з включенням збереженого фрагменту, будує новий двоповерховий палац у стилі французького необароко. Автором проекту виступив львівський архітектор Вінцент Равський-молодший. Маєток з високою квадратною вежею знаходився на північ від ринку і був оточений 5-гектарним парком з численними зразками рідкісних видів дерев і чагарників, серед яких були, зокрема, магнолії та азалії.

Палац Лянцкоронських на світлині поч. ХХ ст.

Палац збудований на зразок «Casino de Paris» в Монако. Центральна частина головного фасаду акцентована ризалітом з балконом та ліпниною. Перший поверх оброблено під руст, другий має відкриту цегляну кладку, кути обрамлені пілястрами. На відкритій цегляній кладці виразно виділяється ліпнина декору та завершальний фриз. З правого крила піднімається башта з годинником. Одночасно з палацом було збудовано Г-подібний господарський корпус, що приєднаний до нього з півдня.

Палац Лянцкоронських на світлині поч. ХХ ст.

Під час Першої світової війни палац було пограбовано та частково зруйновано. Постраждав також і розкішний старий парк. У міжвоєнний період будівлю було реконструйовано, однак після 1939 року від реконструкції залишилися мізерні залишки.

За радянської влади у палаці діяла школа, завдяки чому будівля була збережена. Зберігся навіть родовий герб Потоцьких на фронтоні палацу. На жаль, в середині 1990-х років у будинку виникла пожежа: згорів дах, перекриття між поверхами, місцями обвалилися стіни. Усе це чекає відновлення аж до наших днів.

Фрагмент палацу та парку

Легенди, Захер-Мазох і новий шанс

Тартаків має і свої легенди. Щоправда, палац їх отримав у спадщину від замку. Аби не переповідати заново, залишимо слово за класиками. Мало кому відомо, що Тартаківським замком цікавився свого часу не хто інший, як Леопольд фон Захер-Мазох. Про нього він і писав у своїй містичній повісті «Мертві ненаситні». Отож, слово «засновнику мазохізму», а насамперед одному з найталановитіших письменників своєї епохи.

«Неподалік від маєтку N, на широкому пологому плато самотньо стояв напівзруйнований замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди… Якщо вірити селянам, в замку бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна. Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій, чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, вночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки…

(…)

Правда полягає в тому, що в великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя небаченої краси жінки. Дехто каже, що предки родини Тартаковських разом з хресним походом йшли до Палестини визволяти гріб Господній і привезли з Візантії скульптуру Венери, витвір рук якогось грецького митця.

Інші розповідають, що славна своєю красою та гріховодством дама з тієї родини звеліла одному італійському скульпторові увічнити себе, до того ж у костюмі, не підвладному моді, який ще до гріхопадіння носила у раю Єва. Це відбувалося десь у часи Бенвенуто Челліні, а прекрасною дамою була старостіна Марина Тартаковська… Її ж портрет у людський зріст висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска – Діана у купелі. Старостіна одягнена у темний оксамит, і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір’я…

Елемент декору палацу

(…)

«Переді мною височів палац із дахом свинцевого кольору, – голова дракона під ним, певно, випльовувала у дощову погоду потоки води, – з балконом, який тримали на своїх кам’яних плечах фігури оголених турків, та розкішними парадними сходами. У глибокій ніші муру виднілася висічена із каменю скульптура якогось монгольського хана з потворною головою і сплутаними ланцюгами руками. Посеред викладеного бруківкою та вкритого сніговим килимом подвір’я було вимуровано ложе фонтану, над яким розпростерла широкі віти величезна липа… Старець повів мене угору сходами, відчинив майстерно різьблені двері, і я переступив поріг цього славного, повитого мороком таїни замку. Ми йшли широкими мармуровими сходами, піднімалися і спускалися крученими виндами, проходили то широкими й розкішними, наче алеї, коридорами, то глухими і незатишними ходами, схожими на підземні лабіринти шахти. Величезні дерев’яні оббиті залізом двері відчинялися й знову зачинялися за нами пропускаючи нас… З кімнати в кімнату нас супроводжували тіні минулих століть. Тут, на стінах, висіли чорні лати, прикрашені білими ангельськими крилами, здобуті в бою турецькі знамена та бойові литаври, турецькі сагайдаки зі стрілами; шпалери на стінах покоїв із сценами зі Старого Завіту були пожовклі і поточені міллю, яка від найменшого доторку роєм здіймалася у повітря… Були там затишні, оббиті збляклим блакитним атласом або колись білим, пожовклим уже від часу, мусліном, стіни будуарів з великими камінами, на яких стояли живота ті порцелянові китайчуки, з туалетними столиками й дзеркалами у срібних рамах, та всілякими витребеньками того часу… З маєстатичних залів з вишуканими барельєфами та гігантськими фресками ми потрапили до спалень з розкішними ложами, увішаними шатрами.

Елементи декору палацу

У одному покої на мармуровому узвишші стояла ваза, яку могла створити тільки рука грека або італійця з його своєрідним баченням краси. У наступному – усю ширину стіни займала велетенська різьблена шафа, заставлена чудовими витворами зі скла та кераміки, барвисто розмальованими, з виписаними на них крилатими висловами; такий посуд виготовляли у 15 та 16 столітті на догоду чудернацьким німецьким смакам. У стінах, обшитим коштовним, почорнілим від часу деревом, шарудів шашель. Вікна були здебільшого закриті віконницями, тому фарби на старих полотнах, котрі повсюди прикрашали стіни, протягом століть так сильно потьмяніли, що мужні рицарі, розкішні старостіни та багато зодягнені дами стояли, здавалося, у глибокій тіні, і лише то тут, то там, наче з темряви ночі, прозирали прекрасні світлі обличчя. Усе було занедбане, запущене, вкрите сірим, мов попіл, пилом, обвішане павутинням; в повітрі пахло тлінню…»

Сучасний стан палацу

Повість була написана у першій половині ХІХ століття. Сьогодні ми не можемо достеменно знати, наскільки опис замку є документальним, а наскільки – плодом творчої уяви. Але, погодьтеся, що містика, привиди, фатальні жінки – це завжди цікаво. І завжди приманює мандрівників. Віднедавна зародилася надія, що мандрівників у Тартакові стане набагато більше, адже їх не відлякуватиме запущений стан колись розкішної пам’ятки. Відновлення Тартаківського палацу стало ідеєю фікс для активних громадських середовищ. Популяризація палацу, толоки на його території врешті привернули увагу і влади – палац включено до програми «Велике будівництво» у частині реставрації. Залишається сподіватися, що не лише на папері.

Як добратись зі Львова

Автобусом

Їхати до Сокаля з АС-2 (вул.Б.Хмельницького). У Сокалі пересісти на автобус до Тартакова (відстань – 10 км).

Автомобілем

Їхати автодорогою Львів-Жовква-Сокаль. У Сокалі звернути праворуч. Відстань – 95 км.

 

Мандрівки