Мандрівки

Олеський замок: перлина «Золотої підкови»

Історія часто є алогічною. Із замків «Золотої підкови» Львівщини саме за Олеський точилося найбільше боїв. Саме він найчастіше переходив з рук у руки, завдяки мечу, грошам чи шлюбам. За логікою, саме Олеський замок мав би бути найбільш знищений, однак саме тут 21 грудня 1975 року відкрився перший «замковий» музей на Львівщині. Цій знаковій події передували довгі роки наполегливої праці легендарного рятівника галицької старовини Бориса Возницького.

Проїжджаючи  трасою Львів-Київ, не можливо не побачити суворий силует замку, який наче нависає з високого пагорба, нагадуючи, що в цього краю – давня і захоплююча історія. Власне про багату історію Олеського замку написано чи не найбільше з поміж усіх історико-архітектурних перлин Львівщини. Тому спробуємо коротко нагадати основні віхи замкової історії і трохи детальніше зосередитися на родзинках Олеської твердині.

Фортеця серед боліт

ХІІІ століття – чорна година в добі Русі. Татарське нашестя починає наступ на одну з найвеличніших європейських держав, усе змітаючи на своєму шляху. Орієнтовно у 1241 році під копитами ординських коней гине величний Пліснеськ, залишивши нам на згадку про себе хіба залишки оборонних валів.

За найпоширенішою версією, саме мешканці розбитого Пліснеська, утікаючи від нападників, відступають за тутешні болота, неприступні для татарської кінноти і беруться за спорудження на розташованому неподалік пагорбі потужної фортеці. Дехто з дослідників припускає, що фортеця будувалася, так би мовити, під патронатом Андрія або Лева – синів галицько-волинського князя Юрія Львовича, котрі не мали особливих ілюзій на мирне співіснування з ординцями. Точна дата побудови фортеці до нас не дійшла. Однак точно дійшла перша письмова згадка, датована 1327 роком і пов’язана з Юрієм ІІ. Саме його – сина мазовецького князя Тройдена та онуки короля Данила Марії галицькі бояри запросили на трон після загибелі бездітних Андрія та Лева. Той, звісно, погодився, заради чого перейшов у православ’я і з Болеслава став власне Юрієм.

Однак після отруєння Юрія ІІ у 1340 році і, як наслідок, згасання галицької гілки Рюриковичів розпочалася жорстока боротьба за їхню спадщину, яка не пройшла і повз мури Олеської твердині. На короткий час Олесько у складі Волинського князівства потрапляє під владу Литви, а після миру, укладеного Любартом і Казимиром, у 1366 році замок вперше потрапляє до рук поляків.

Однак на цьому борня за фортецю далеко не завершилася. Ще майже сім десятків років вона була перебувала у різних руках, в тім числі на недовгий час була взята руськими повстанцями. Віховим у долі замку став 1432 рік. Саме тоді, розбивши руську замкову залогу, яка підтримала великого князя Свидригайла, твердинею оволоділи війська його брата – короля Ягайла. Відтак Олеський замок із довколишніми землями було віддано  у вічне володіння Янові Сенеському. Русичі пішли з Олеська. Однак повернуться туди ще не раз.

Резиденція руського магната

На межі XVі XVI століть замок знову потерпає від татарських набігів. 1512 року твердиня була практично зруйнована, через сім років до неї, вже відновленої, знову прискакали ординські коні. Один з тодішніх володарів замку Марцін Каменецький рятується втечею, натомість інший – його родич Фредерік Гербурт сміливо стає на прю та гине 2 серпня 1519 року у битві під Сокалем.

Після цих трагічних подій набіги на замок припинилися, життя в Олесько почало налагоджуватися, однак мури фортеці про всяк випадок надійно укріпили. А наприкінці століття відновилася «руська історія» замку.

Через великі борги Каменецькі у 1580 році змушені продати свою частку замку засновнику Жовкви, одному з найвпливовіших тогочасних магнатів Станіславу Жолкевському. Частка Гербуртів натомість внаслідок шлюбного союзу перейшла до урядника українських земель Королівства Польського, представника знаного руського роду Станіслава Даниловича, а відтак – до його сина руського воєводи Івана Даниловича.

А вже незабаром Данилович стає одноосібним власником замку, одружившись 1605 року зі старшою донькою Жолкевського Софією. Їхня донька Софія Теофілія вийде заміж за краківського каштеляна Якуба Собєського і в пари народиться донька та двійко синів. Молодший з них стане одним з найвеличніших польських королів та європейських полководців, відомим світові як Ян ІІІ Собєський.

Про короля поговоримо нижче, а зараз кілька слів про Івана Даниловича та його епоху. Чоловік, скажемо так, був на той час доволі потужним і впливовим. Каштелян львівський і воєвода руський, представник короля на Запорізькій Січі, він був своєрідним містком для діалогу українців з поляками. За цю непросту роботу він, звісно, отримував свої кар’єрні і не тільки бонуси. Читаючи уривки з його біографії, доводиться зрозуміти, що Іван Данилович був особою ментально багатогранною – від шляхетності до самодурства. Так, сваволя Даниловича у виборі партії для своїх доньок призвела до того, що претендент на руку його доньки від першого шлюбу Маріанну Адам Жолкевський публічно наклав на себе руки просто в Олеському замку. Кажуть, і тепер привид трагічного закоханого блукає нічними коридорами замку у пошуках своєї нездійсненої мрії.

Водночас Іван Данилович був вірним товаришем і надійним покровителем. У нього на службі в Олеську був Михайло Хмель — батько Богдана Хмельницького (звідси непідтверджені припущення про можливість народження в Олеську майбутнього гетьмана). Коли Данилович став чигиринським старостою, своїм підстаростою зробив Михайла Хмельницького і родина майбутнього гетьмана переселилася на знаковий для нашої історії хутір Суботів.

Однак знову ж таки не будемо заглиблюватися в історію стосунків Даниловича і родини Хмельницьких, бо для нас із перспективи ХХІ століття важливіший інший чин воєводи: саме за його володіння Олеськом замок став практично таким, яким ми можемо спостерігати його сьогодні.

 

За Івана Даниловича каплицю і сусідні приміщення було перетворено в суцільний східний корпус. В іншому кінці розбудовано прямокутний західний, частина якого виступила за межі старого овального муру і теж досягла двох поверхів. З’являються арочні галереї, шикарні дверні портали і віконні рами, рясний декор — зокрема, на в’їзній вежі вирізьблено гербовий картуш Даниловичів.

На жаль, Даниловичам не судилося довго панувати в Олеську. Потенційний спадкоємець – син Станіслав загинув у татарському полоні. Тож замок як придане Маріанни став власністю її чоловіка Стефана Конєцпольського. Той був ще тим гулякою і погруз у боргах, розділивши маєтки аж між сімнадцятьма кредиторами.

Ностальгія короля

1 серпня 1629 року. За мурами Олеська – страшна злива, блискавка і громи. Під мурами фортеці – іржання коней чергового татарського загону. А в самому замку донька воєводи руського Івана Даниловича Софія Теофілія народжує майбутнього короля.

За легендою, мармуровий стіл, на який поклали новонародженого, тріснув, з чого придворні моментально зробили висновок: на світ з’явилася людина великої вдачі та особливої долі. Можливо, челядь просто займалася зрозумілим підлабузництвом, однак сталося саме так, як вона пророкувала. Яну ІІІ Собєському судилося стати одним з найвеличніших персонажів в історії Європи, рятівником християнського світу, котрому цей світ завдячує легендарною перемогою над турками під Віднем у 1683 році. До речі, тріснутий стіл із Олеська, кажуть, пізніше було де-факто сакралізовано і використано для вівтаря у каплиці сусіднього Підгорецького замку.

Ян ІІІ Собєський неодноразово називав Олеський замок своєю колискою, відчуваючи до нього ностальгійну ніжність. Навесні 1682 року 53-річний король відвідує замок і першим ділом влітає до кімнати, де колись з’явився на світ. Певно, саме в той момент він остаточно утвердився в бажанні повернути собі замок свого дитинства. Офіційним власником Олеська Собєський стане у 1685 році, коли виплатить кредиторам борги Конєцпольського. Але ще за два роки до того, коли король здобував славу під Віднем, королева Марія Казимира за королівські гроші розпочала у замку реставраційні роботи. Було впорядковано перший поверх і дитинець із в’їзною брамою, оновлено замкову каплицю і збудовано нові сходи на другий поверх. Стіни кімнат було оббито дорогими тканинами, з’явилися нові скульптури, каміни та дзеркала. Припускають, що оздоблювальні роботи виконували придворні майстри Яна ІІІ котрі паралельно працювали у Вілянувському палаці під Варшавою.

Королівська чота неодноразово приїздила до своєї улюбленої Олеської резиденції, всіляко плекаючи і розвиваючи її. Навіть по смерті короля його вдова, вже перебуваючи в Італії та Франції, виділяла кошти на утримання замку. Для неї шоком стала звістка, що 1707 року там розквартирували російське військо Петра І, союзника поляків у протистоянні зі шведами.

Після смерті Марії Казимири власником замку став королевич Якуб, який через матеріальну скруту поступився замком Станіславу Матеушу Жевуському, який придбав Олесько для свого сина Северина. Жевуські володіли замком до 1796 року, на них і закінчилася прекрасна епоха Олеської твердині.

Занепад і відродження

На початку XІХ століття Олеський замок почав згасати, як згасав зір тодішнього його власника Олександра Зелінського. Він ще встиг провести деякі ремонтні роботи, однак осліпши, втратив інтерес до краси, яку він більше ніколи не міг огледіти.

Замок занепадає. Він уже не цікавить заможних магнатів. Дійшло до того, що родина збіднілих шляхтичів Літинських у середині століття тулилася в трьох замкових кімнатках, не маючи можливості утримувати решту території.

23 січня 1838 року – нова напасть. Внаслідок землетрусу у стінах з’являються тріщини, зазнає пошкоджень криниця. Тож хтозна, якою була б доля твердині, якби не 200-ліття Віденської битви. Тоді усі раптово згадали про і про Яна ІІІ Собєського, і про місце його народження. Ініціативна група, до якої, зокрема, входили Ян Матейко та представники багатих родів Чарторийських, Замойських, Сангушків за 15 тисяч злотих викуповують замок і довколишні землі у Софії Літинської.

Для реставрацїї замку з багатьма зауваженнями і правками було затверджено проект Казимира Кулаковського. Нагляд за відбудовою було покладено на Людвика Вержбицького, а безпосередньо реставраційні роботи – на підприємство видатного українського будівничого Івана Левинського. Неспішні роботи з відновлення пам’ятки тривали до початку Першої світової. По її закінченні роботи в замку відновилися, однак через постійний брак коштів відбувалися вкрай нерегулярно.

Олеський замок на літографії Н.Орди, 1870-і рр.

Нове дихання Олеська твердиня отримала вже в часи радянської влади, а саме в другій половині ХХ століття. Відкриттю музею в замку 21 грудня 1975 року передували багаторічні дослідницька, збиральницька та реставраціні роботи. Титанічними зусиллями Борису Возницькому вдавалося переконувати партійних бонз виділяти кошти на збереження пам’ятки.

Сьогодні Олеський замок – частина Львівської галереї мистецтв з багатою експозицією, в якій представлені чудові зразки живопису та скульптури, церковного мистецтва та гобелени, артефакти княжої доби. На жаль, буремна історія не сприяла збереженню у замку більшості його автентичних речей. Проте головне в Олеській твердині – її історична аура з усіма злетами, падіннями, інтригами, амурними трагедіями, тупотом коней і першим криком видатного короля.

Олеський замок на літографії А.Лянге, 1819 р.

Як добратись зі Львова

Автобусом

Автобуси Львів-Броди через Олесько відправляються з АС-2 (вул. Б.Хмельницького) з середнім інтервалом 40-60 хв.

Автомобілем

Їхати трасою Чоп-Київ. Відстань – 75 км.

На карті:

Мандрівки