Постаті
Дмитро ВІТОВСЬКИЙ

ВІТОВСЬКИЙ Дмитро. Герой, який узяв Львів

Дмитро Вітовський, якому судилося стати одним із чільників Листопадового Чину, народився у родині дрібних шляхтичів 8 листопада 1887 року в селі Медуха на Станіславщині.

Закінчив Станіславівську гімназію, після неї правничий факультет Львівського університету.

Вже у студентські роки Дмитро активно включився в боротьбу за українську державність.

Був членом Головної Управи Української радикальної партії, організатором «Січей», головою драгоманівської таємної організації, брав участь у боротьбі за створення українського університету, розробив план звільнення з в’язниці Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини графа Потоцького. Осіннього вечора 1911 року, утаємничений в справу наглядач провів Січинського в парк, що розміщувався навпроти в’язниці. Там він передав його Вітовському, котрий відвів утікача на конспіративну квартиру, де той переодягнувся в селянський одяг і зник.
За активну політичну діяльність Вітовський був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії.
Із серпня 1914 року перебував у легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, командував сотнею напівкуреня Степана Шухевича. У жовтні того ж року сотню Вітовського підпорядкували генералу Леману, командиру восьмої кінної дивізії яка брала участь у наступі Австрійських військ на Галичині. Згодом сотня Вітовського брала участь у боях під Туркою та Нагуєвичами, де дивом уникнула російського полону. 1 листопада 1915 року на річці Стрипі, коло села Семиковець, у важкій триденній битві ціною великих втрат стрільці зупинили російський наступ. Це була остання битва, в якій брав участь Вітовський. Його було поранено в ногу і він відбув на лікування.

У період УНР деякий час був комендантом Жмеринки, де здійснював організаційну діяльність зі створення українських державних органів влади.

Проте найяскравіше Дмитро Вітовський увійшов в історію, як один з організаторів і керівників Листопадового Чину. В часи проголошення ЗУНР і подальшої польсько-української війни командував збройними силами Західно-Української Народної республіки, державним секретарем військових справ ЗУНР.

Напередодні здвигу, 31 жовтня 1918-го, далеко не всі члени української Національної Ради були готові до того, аби взяти владу у Львові. Однак їх переконала рішучість Вітовського, який промовив свої вже легендарні слова: “Мусимо взяти владу цієї ночі, бо завтра це зроблять поляки!” О 4.00 ранку 1 листопада українські військові перебрали владу у Львові. За кілька годин Галичина належала українцям. Ранком того ж дня Вітовський вислав телеграму до Києва, на адресу Українського національного союзу: “Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву, столиці Соборної України!”

У травні 1919 року представляв Республіку на мирній конференції в Парижі, де домагався, на жаль, безуспішно, припинення польської агресії проти ЗУНР. Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі в небі над сілезьким Ратибором разом із своїм ад’ютатном Юліяном Чучманом. За однією з версій, літак був збитий польськими прикордонниками. За різними даними, трагедія трапилася 2 або 4 серпня.

Був похований у Берліні на цвинтарі Гугенотів. 1 листопада прах Дмитра Вітовського та Юліяна Чучмана урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі.

Вітовський майже невідомий як письменник. Поза тим під псевдонімом Гнат Буряк він написав низку художніх творів. Деякі з них були опубліковані у журналі «Шляхи» – виданні Стрілецького фонду, теж, до речі, заснованого Дмитром Вітовським.

Постаті