Постаті

ПАНЧИШИН Мар’ян. Народний лікар

Мар’ян Панчишин народився 6 вересня 1882 року у сполонізованій родині львівського візника. Родина не мала коштів на належну освіту, однак майбутньому “народному лікарю” вдалося отримати грант приватних фундацій для молоді з незаможних сімей. Він поступив на медичний факультет Львівського університету, де навчався протягом 1903—1909 років

По завершенні науки став асистентом кафедри анатомії та керівником першого рентгенологічного відділення клініки. Від 1912 року Панчишин — асистент клініки внутрішніх хвороб, секретар Львівського лікарського товариства. Мобілізований під час Першої світової війни, у ранзі капітана Панчишин керував протиепідемічними шпиталями.

Під час напруження українсько-польських стосунків перед  війною 1918 року, вже будучи доцентом, Мар’ян Панчишин, відмовився присягнути польському урядові, за що був звільнений з університету. Згодом відмовився від пропозиції переїхати на викладацьку роботу до Варшави.

Під час вуличних боїв за Львів Панчишин очолив групу громадської медичної опіки Українського міщанського комітету й налагодив медичну обслугу української армії. 1919 року він відкрив свій приватний медичний кабінет, вступив до Українського лікарського товариства та Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

У 1924—1925 роках Панчишин був ректором Українського таємного університету. Згадуючи свою бідну юність, він також засновує стипендії для продовження навчання українських студентів у Чехословаччині.

Після ліквідації Українського таємного університету Панчишин зосередився на роботі у своєму приватному кабінеті. Одним із його постійних пацієнтів був Митрополит Андрей Шептицький.  У 1924 році доктор проводив розтин тіла закатованої у польській в’язниці Ольги Басараб. Того ж року Панчишина обрали головою лікарської комісії НТШ. У 1926 році він ініціював видання «Лікарського вісника», а 27 січня 1929 року заснував Українське гігієнічне товариство. Від 1937 року Панчишин уже провідний ординатор відділу внутрішніх хвороб «Народної лічниці». При чому відділ він обладнав власним коштом.

На диво, після “золотого вересня” 1939 року, окупаційна радянська влада поставилася до Панчишина дуже лояльно. Він був учасником так званих “Народних зборів”, які “проголосували” за воз’єднання з радянською Україною, і навіть був членом галицької делегації, яку приймав у Кремлі Сталін.

Від жовтня 1939 року Панчишин очолював відділ охорони здоров’я Львівської області,  працював завідувачем терапевтичної клініки медичного інституту і навіть був “обраний” депутатом Верховної Ради СРСР.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз Панчишина призначили керівником медінституту і доручили евакуювати його вглиб Росії. Завдання доктор не виконав, переховуючись від совєтів у пивницях клініки медінституту.

А через кілька днів уже Ярослав Стецько призначив Панчишина міністром охорони здоров’я свого уряду, невдовзі ліквідованого німцями. Після арешту Стецька німецька адміністрація Львова призначила Панчишина керівником клініки медінституту, в якому на той час перебувало близько 1200 хворих. Мар’ян Панчишин через рік навіть добився, аби німецька окупаційна влада відкрила кілька інститутських курсів, закритих за рік до того.

У 1943 році польська боївка убиває знаних львівських лікарів-українців Олександра Подолинського та Андрія Ластовецького, який у добрих товариських і професійних стосунках з Панчишиним. Відтак останній, відчувши небезпеку, переховується у митрополичій резиденції на Святоюрській горі. Однак не витримавши стресу, 9 жовтня 1943 року Мар’ян Панчишин помирає через тромбоз коронарних судин серця.

На честь “народного лікаря”, як називали Панчишина сучасники, у 1993 році у Львові названо вулицю, а перед головним корпусом Львівської обласної лікарні йому споруджено пам’ятник. В будинку на вулиці Кармелюка, 3, де мешкав Панчишин в останні роки життя, діє Музей історії медицини Галичини, який носить його ім’я.

Постаті