Постаті

ПЕТРУШЕВИЧ Євген. Президент ЗУНР

Третього червня 1863 році у Буську в родині віце-маршалка Камянко-Струмилівського повіту, українського громадського діяча і греко-католицького священика Омеляна Петрушевича народився син Євген, якому судилося стати першим і єдиним президентом Західноукраїнської Народної Республіки.

Після закінчення народної школи та Академічної гімназії Євген успішно навчався на правничому факультеті Львівського університету, де був одним з лідерів студентського Академічного братства. Отримавши ступень доктора права проходив практику у відомого юриста Степана Федака, а у 1896 році започаткував у Львові власне адвокатське бюро, яке наступного троку переніс до Сокаля.

На Сокальшині виявив себе талановитим організатором: був головою повітової «Просвіти», заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти москвофілів. За сприяння Петрушевича було збудовано сокальський Народний Дім.

У 1899 році, ставши членом Української Національно-Демократичної партії, активно увійшов у політику. 1907 року його було обрано послом до австрійського парламенту від великого округу, який об’єднував Сокальщину, Радехівщину, Бродівщину та Зборівщину. Вже у Відні став головою Української парламентської репрезентації і дозволяв собі різко критикувати політику австрійського уряду в національному питанні.

1908 року Євген Петрушевич переніс свою адвокатську канцелярію у Сколе, де невдовзі став міським посадником (аналог до мера міста). 1910 року його від Стрия і Сколе було обрано послом до Галицького сейму, де він активізував захист українських інтересів. Водночас це не зменшило його активності у Відні.

Усвідомлюючи близький крах Австро-Угорщини, 10 жовтня 1918 року українські діячі на чолі з Петрушевичем ухвалили рішення скликати у Львові Українську конституанту для визначенні долі Галичини. Представницьке зібрання провідних українських політиків, громадських діячів і духовенства уже 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало Українську Національтну Раду на чолі з Петрушевичем. 21 жовтня на зборах у Народному Домі він виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців.

Оскільки поляки категорично не погоджувалися з прагненнями українців, у ніч на 1 листопада відбувся легендарний Листопадовий чин, наслідком якого стало проголошення Української Держави на колишніх австро-угорських землях. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич, однак війна з поляками не дозволила йому урядувати у Львові, тож свою діяльність він провадив у Станіславі, куди після падіння Львова перебрався провід ЗУНР. 13 січня Петрушевич провів сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР.

31 травня 1919 року в приміщенні Бучацького василіанського монастиря відбулось засідання послів Української національної Ради ЗУНР, які з огляду на складну ситуацію на фронті «скасували парламент та передали всю повноту влади диктаторові ЗУНР Євгенові Петрушевичу».За іншою версією, диктаторськими повноваженнями Петрушевича наділиливже у червні. У Директорії Петлюри рішення про «диктаторство» Петрушевича розцінили як недемократичне, самого лідера ЗУНР усунули з Директорії, після чого стосунки Петрушевича з Петлюрою вкрай загострилися. Однак попри це Петрушевич таки погодився на пропозицію Петлюри приєднати Українську Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками.

Після поразки у війні, яка точилася на всіх фронтах, Петрушевич продовжив боротьбу за відновлення ЗУНР уже в еміграції. Його екзильний уряд опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Однак програвши дипломатичну війну, Петрушевич змушений був у травні 1923 р. розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, а сам глава ЗУНР осів у Берліні, де продовжив боротьбу за відновлення його держави.

У берлінській еміграції Євген Петрушевич залишився фактично на самоті зі своїми ідеалами і в певний період перейнявся симпатіями до радянської влади. На цьому грунті у нього виник конфлікт з Українською Військовою організацією Євгена Коновальця, яку Петрушевич з прихильниками навіть безуспішно намагався роклолоти.

Протиріччями серед українців в еміграції скористався Радянський Союз. 4 вересня 1925 року в Харкові політбюро ЦК КП(б)У постановило підтримати Петрушевича, отримавши таким чином дивіденди від його протистояння з УНО. Радянофільські настрої колишнього диктатора зійшли нанівець, коли на початку 30-их років радянська система, уже не ховаючись, продемонструвала своє нутро.

Останні роки життя Євген Петрушевич провів у матеріальній скруті. Допомогу отримував хіба від колишнього гетьмана Павла Скоропадського та Апостольського вікарія УГКЦ в Німеччині о. П. Вергуна. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера лист протесту.

Помер 77-річний Євген Петрушевич 29 серпня 1940 року в Берліні, до того кілька років страждаючи від нирковокам’яної хвороби. Був похований на берлінському цвинтарі римо-католицького собору св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам’ятник. У чергову річницю Листопадового Чину, 1 листопада 2002 року Євгена Петрушевича перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Щодо родини Петрушевича, то його дружиною була донька сокальського старости Леокадія Пуніцька. Оскільки Євгену вона доводилася кузиною, молодята мусіли були отримати спеціальний дозвіл церкви. У 1892 році у них народився син Антін, який став священиком і помер 1941 року після тортур у німецькій в’язниці.

28 червня 1991 року на батьківщині Євгена Петрушевича у Буську було відкрито першу в Україні меморіальну таблицю Президенту ЗУНР. У тому ж Буську 1 листопада 2008 року було відкрито і перший пам’ятник Євгену Петрушевичу. На його честь названо площу у Львові та вулиці в багатьох містах і селах України.

Постаті