Мандрівки

Тулиголове: забута розкіш блискучої епохи

Можна побитися об заклад, що більшість жителів Львівщини навіть не чула про невеличке село на Городоччині з цікавою назвою Тулиголове. А шкода. Тут, у кількох кілометрах від Комарна, в тиші старих дерев причаївся один із найрозкішніших палаців нашого краю, до того ж порівняно незле збережений.

Власне про палац Балів йтиметься трохи нижче. Почнемо з історії Тулиголового, красивої та багатої, пов’язаної з легендарними історіями та славетними гербовими родами.

Палац Балів ховається серед дерев

Господарі села: від біженців до графів

Найпоширеніша, але документально не підтверджена легенда, оповідає, що Тулиголове заснували, кажучи нинішньою мовою біженці чи переселенці. У XІV столітті подільські селяни, втікаючи від татарських наскоків, добралися аж на територію сучасної Городоччини, де посеред густого лісу нарешті змогли притулити свої голови. Оглядаючи мапу, десь розумієш, що цій версії трохи бракує логіки, але хто б шукав її у легендах. Як би там не було, перша письмова згадка про село на річці Лукача належить до 1524 року.

Палац Балів

До XVIII століття Тулиголове належало родинам Фредрів і Гумецьких, а наприкінці століття – Оссолінським. А на початку ХІХ ст. сюди  прибула родина Балів гербу Годзава, викупивши маєток у Оссолінських і звівши нову резиденцію. Не вдалося відшукати інформацію, що власне спонукало аристократів припертися у Тулиголове, аби спочити у далекій землі, де наступним поколінням місцевих про тебе нагадуватимуть хіба камінні епітафії на напівзруйнованій родинній капличці посеред старого цвинтаря.

Палац Балів. Бічний фасад

Хоча пасує виправити помилку забуття і нагадати кількома словами про знатний рід Балів, завдяки яким у Тулиголовому з’явилася його головна гордість – вельми симпатичний неоренесансний палац у французькому стилі.

Отож, «батько польської історії» Ян Длугош вважав, що Балі – то засадничо польський рід («genuspolonicus») з гербом білих лілій на червоному полі. На думку деяких інших істориків, герб походить з Угорщини, звідки родина переїхала в XIV ст. Є й русинські версії походження Балів.

Родинна каплиця Балів

1361 року король Казимир ІІІ надає у володіння частину територій Підкарпатської  Русі представникам гербу Ґодзава, від яких походить рід Балів. Михайло Грушевський у своїх працях згадував воєводу Руського королівства часів Людовика Угорського – Петра Баля. Згодом рід Балів суттєво розрісся, особливо на території Лемківщини. Першими місцевими представниками роду вважаються Петро з Бойська, що жив в 1434 – 1465 роках і був хорунжим Сяноку та Іван Баль, який із 1441 року там же ж був стольником. У XVI столітті представники цього роду перейшли з католицизму у кальвінізм.

До сьогодні прізвище Баль можна зустріти в Україні та Польщі, особливо в Бескидах. От цікаво, чи був шляхтичем гербу Годзава знаменитий український футболіст Андрій Баль?

Палац Балів. Балкон головного фасаду

Найкращий пам’ятник роду

Імен останніх господарів Тулиголового ви не знайдете на таблицях старої каплиці. Однак Станіслав Баль і його дружина Марія з Браницьких наприкінці ХІХ століття збудували у селі найкращий пам’ятник своєму роду – розкішний двоповерховий палац.

Будівлю виконано у стилі французького неоренесансу, хоча тут присутній елементи різних стилів, які в той час полюбляли «міксувати» модні архітектори. Особливо це помітно по тодішніх віллах, яких не бракує у Львові. Щоправда, вони суттєво поступаються розмаху тулиголовського палацу.

Парадні сходи палацу

Невідомо з чиєї подачі, але в деяких джерелах у якості архітекторів фігурують знані німецькі творці того часу Фельнер і Гельмер – автори знаменитої Одеської опери. Насправді ж палац – дітище львівського архітектора Владислава Галицького.

Народився митець 1850 року в Микульчицях, навчався у Львівській технічній академії та на стипендії в Римі. Згодом на кафедрі архітектури Львівської політехніки був асистентом у самого Юліана Захаревича. Хоча Владислава Галицького не назвеш найвідомішим архітектором свого часу, його здобутки, навіть якщо говорити виключно за Львів, вражають. Львівські «діти» Галицького – це будинок товариства «Сокіл» на розу сучасних вулиць Дудаєва та Ковжуна, будинок по Листопадового Чину, 14, будинки на Академіка Єфремова і, звісно, Вознесенська церква на Знесінні. Крім того, він керував реставрацією Бернардинського і Кармелітського монастирів, реконструював і добудовував палац Дідушицьких на Лисенка, 15. Тобто, можна вважати, що панство Балів з повною відповідальністю підійшло до вибору архітектора. І той сподівання виправдав.

Дерев’яна галерея другого поверху

Розкоші палацу додає його скульптурне оздоблення, яке вважають найбагатшим з усіх палацових резиденцій Львівщини. Скульптор Петро Гарасимович не лише просто доповнив задум архітектора, а й додав йому нового, романтичнішого звучання. Для поціновувачів ліпнини палац Балів – це справжній естетичний Клондайк.

Але не менш цікавими є й інтер’єри палацу. На диво, добре збережені сходи та п’єци смаковито передають блиск своєї епохи і добрі смаки господарів будинку. «На диво» вжито не випадково. Ще донедавна тут діяв дитячий туберкульозний диспансер, створений ще в далекі радянські роки. А в таких умовах, зазвичай, за збереженням інтер’єрів ніхто особливо не слідкував. Нині, після виселення диспансеру подальша доля палацу зависла в повітрі – в обласній раді розмірковують, як його використовувати, чи під відповідні умови збереження та відновлення виставити на конкурс.

Балкончик на галереї

На території маєтку також збереглися два флігелі для прислуги. Вони, як і головна споруда комплексу потопають у буйній зелені дерев, хоч, очевидно, не так належно доглянуті, як це було в часи родини Балів.

До речі, останні власники села доживали свій вік на чужині, ностальгуючи за своїм улюбленим палацом. Станіслав Баль помер 3 січня 1947 року, а його Марія – 3 січня 1955 року.

Фрагмент інтер’єру

Врятований храм

Потрапивши у Тулиголове, звісно, гріх не скористатися можливістю оглянути давній місцевий храм, в якому молилися родовиті власники села і який сьогодні є пам’яткою архітектури національного значення.

Костел святої Дороти датують 1600 роком. Очевидно, що подальші перебудови змінили його первісний вигляд, проте й сьогодні храм стане неабиякою втіхою для очей шанувальників сакрального зодчества.

Костел святої Дороти – Покровська церква

Першуперебудову було здійснено 1794 року. В середині ХІХ століття вівтар постраждав від пожежі. Його, як сам костел було відремонтовано і наново освячено у 1858 році. Вже у 1878 році було позолочено новий дах храму і збудовано довкола нього огорожу. У 20-х роках ХХ століття костел розширили добудовою західної частини нави і притвору.

Храм кам’яний, однонавний. Складається з подовженої прямокутної нави, рівного їй по ширині хору з гранованою апсидою, двох симетрично розташованих квадратних в плані каплиць, що надають плану хрестової форми, і невеликого приміщення, що примикає до північної стіни хору. Двосхилу покрівлю вінчає невелика, завершена шпилем, сигнатура. Стіни хору і старої частини нави посилені контрфорсами.

Фасад костелу

На щастя, як і палац, храм оминули «репресії» радянської влади. Після виселення поляків в село прибули українці із Закерзоння, які заопікувалися покинутою святинею, не давши перетворити її в якийсь склад, як це полюбляли робити совєти. Нині – це греко-католицька церква Покрову Пресвятої Богородиці.

Апсида костелу

P.S. Окрім усього Тулиголове за належного позиціонування може стати Меккою для художників. 30 червня 1853 року тут народився Юліан Фалат – видатний польський маляр, котрий наприкінці століття певний час навіть був придворним художником Вільгельма ІІ, останнього німецького імператора та короля Прусії.

Як добратись зі Львова

Автобусом

Автобуси Львів-Тулиголове відправляються з АС-3 (вул.Петлюри,11) чотири рази на день.

Автомобілем

Їхати трасою Львів-Самбір-Ужгород. В 3 км за Великим Любінем звернути ліворуч в напрямку на Комарно. Там звернути праворуч, по дорозі на Дрогобич. На розвилці на виїзді з села Переможне – ще раз праворуч. Відстань від Львова – 50 км.

Мандрівки