Мандрівки

Святвечір та різдво у домі Франків: дух і смак традицій

Різдво – найбільше родинне, церковно-релігійне і громадське свято зимового календарно-обрядового циклу – посідає особливе місце у житті і творчості Івана Франка. Його він запам’ятав ще малим хлопчиною у вітцівській хаті свого батька Якова. Особливий магічно-містичний святовечірній час, коли за вікном потріскує мороз, міріади білосніжних метеликів чепурно устеляють поля, а на небі загоряється перша зоря, щоб сповісти про народження Христа. У теплій хаті до спільної вечері зібралася уся родина.

Різдвяна листівка часів Івана Франка

У праці «Людові вірування на Підгір’ї» (1898) Іван Франко подав такий етнографічний опис Святого Вечора:

«На Св[ятий] вечір ідуть старші з роботи аж тоді, як перші зорі зазоріють. Господар несе до хати вівсяний сніп і, ставши на порозі говорить: “Дай Боже на щістє, на здоров’є з святим Рождеством!” За ним іде хтось другий і несе в вереті солому. Господар ставить сніп у куті за столом під образами, а той другий кидає солому на землю. На солому кидаються діти, розкидають і розстелюють її по хаті і, лазячи по ній на руках і ногах, кричать: ко-ко-ко! ґе-ґе-ґе! ква-ква-ква! кві-кві-кві! і т. д., наслідуючи голоси всякої домашньої звірини; се на те, щоб увесь рік худоба так велася і ховалася на господарстві.

Перед вечерею господар виймає із снопа, що на покуті, два стебла, робить із них хрестики і настромляє їх за рамки в вікні, так щоби хрестики стояли мов приліплені на шибках; се на те, щоби нечиста сила вночі не сміла заглядати до хати.

Сеї ночі світиться в хаті всю ніч, і годиться, щоби хтось усю ніч не спав; якби всі поснули, то могло би “нечисте” дістатися до хати, і тоді цілий рік у хаті були би хороби та нещастя. В тій цілі, щоб не допустити до хати нечистого сеї ночі, господар перед вечерею зарубує сокиру в горішній одвірок над хатніми дверми; ся сокира стоїть так аж до нового року.

Перед вечерею господиня накладає в черепок вугля, кидає в нього “сафатини” (аsа foetida), купленої перед тим у місті, і йде з тим до стайні та кадить коло коров, щоби чарівниця не мала приступу.

Перед вечерею, коли вже наставлять на стіл страву, господиня кличе насамперед:

– Птице, úрице, ходи до нас вечерю їсти! А як не прийдеш тепер, то щоби-сь і весь рік не приходила.

Заким сядуть за стіл, усі миються і надівають чисте шмаття. Господар набирає до черепка горючого вугля, насипає до нього ялівцю і ставить під стіл»

Іван Франко з дружиною Ольгою. 1886 рік

Очевидно, цю звичаєво-обрядову замальовку Святвечора письменник зробив не лише на підставі етнографічних спостережень, а й на основі індивідуальних спогадів, коріння яких сягало його дитинства. Загалом, як влучно спостеріг Богдан Тихолоз, «дух Святого вечора – це альфа й омега Франкової творчості, її початок і кінець. І це твердження має не лише метафоричний, а й цілком буквальний сенс». Бо найперші тексти Івана Франка, що збереглися до сьогодні, – це віршовані «задачі домові» дрогобицького гімназійного періоду (за 4 клас) – «Опись зими» та «Опись Святого Вечора». Останній прижиттєвий цикл поета мав назву «Пісна вечеря…» і скомпонований був як «духова вечеря зі згадок про такі вечері в домі мойого покійного вітця, заможного селянина».

Рання поезія «Опись Святого Вечора», позначена значною мірою автобіографізму, дозволяє реконструювати оті прадавні звичаї святкування Пісної вечері у вітцівській хаті поета в Нагуєвичах. Етнографічна складова «Описі Святого Вечора» більш ніж промовиста (і нагадує опис Святвечора у розвідці «Людові віруванні на Підгір’ї»). Тут і передсвяткові клопоти, коли прибирають подвір’я і хату, «дівки змивають столи, полиці, а молодиці стоять при печі та хліб саджають», і збір родини, коли «всі ся втішають», і обкурювання корів у стайні димом з деревного вугілля і пахучого зілля («сафатини»), і віншування, і внесення до хати снопа-дідуха, пахучого сіна (яке розкладають на столі і лавах) та соломи, яку діти розстеляють по долівці і удають при цьому голоси різних свійських тварин (курей, гусей, качок, волів, телят, коней, ягнят), і застеляння столу білим обрусом («в пам’ять Ісуса, що народився й лежав на сіні, в пелени вкритий в пустій яскині», і обов’язкове ритуальне умивання, і щира молитва, і врешті – споживання святочних пісних страв…

До святкового столу цього вечора господиня з любов’ю приладжує дванадцять страв. Усі наїдки мають бути пісними. До обов’язкових святовечірніх страв належать кутя і узвар. Перелік інших страв (як і їхня кількість!) залежно від регіону може варіюватися.

Їдальня дому родини Франків

В останньому прижиттєвому поетичному циклі «Пісна вечеря» Іван Франко подав власний святовечірній стравоспис та розкрив його символічне значення. Серед страв, описаних Франком, ковток чистого прісного меду, чарка грітої з медом горілки, борщ, капуста, колочений горох, пироги (збірна назва, за якою ховаються книші, пироги, пиріжки, калачі та вареники), голубці, чарка вина, узвар, кутя.

До святовечірніх страв Франкового дому можемо сміливо додати також і страви з риби та грибів. Адже їх так ретельно і сумлінно заготовляли усі члени сім’ї влітку. Оселедці («селедці»), смажена чи печена риба, грибна підлива або й традиційна бойківська мачанка напевне були на родинному столі. Врешті, вказуючи порядок подачі страв на стіл, Іван Франко відзначав, що «на першу страву дають капусту, далі йдуть пироги, голубці, риба (коли є), сушені яблука або сливки, а наостатку кутя. Заким зачнуть їсти кутю, господар набирає ложку і кидає під стелю, щоби Бог дав урожай».

Працівники львівського Дому Франка у ролі письменника та його дружини

Саме так «на щастя» кидав кутю і письменник, вечеряючи зі своїми дітьми та дружиною у Львові. Тоді у віллі Івана Франка на вул. Понінського, 4, як і годиться, пахло сіном, а Ольга Франко подавала до столу у їдальні святовечірні страви – «риб’ячий борщ з «вушками», рибу, пироги, кутю і узвар».

«Діти гомоніли, стиха заїдаючи святочні присмаки, а скінчивши вечерю, всі перейшли до великої вітальні та засвітили свічечки на ялинці. Надворі зимно, на шибках вікон мороз малював квіти, а в кімнаті було тепло, пахло свічечками, ялинкою. Петро пускав страшні жабки і світив маґічні свічки, що, запалені, розлітались зірками», – так описала чар Святої вечері у родинному домі у своєму автобіографічному оповіданні «Різдвяний подарунок» Анна Франко-Ключко, донька письменника.

***

Діти Івана Франка Тарас, Андрій, Петро, Анна. Фото 1902 р.

З дитинства Іван Франко ходив колядувати. Щороку розучував нові коляди зі своїми шкільними та гімназійними товаришами. У Дрогобичі, мешкаючи у столярні тітки Кошицької, повивчав навіть «мелодії польських колядок». А у четвертому гімназійному класі у часі Богоявлення так наколядувався і нагостився у рідних Нагуєвичах зі своїм приятелем Михайлом Коріневичем, що «як з їди, так і через спів» обидвоє «добре похрипли».

Дитяче захоплення колядками швидко переросло у серйозні наукові студії. Іван Франко ретельно записував, вивчав, упорядковував українські народні колядки і коляди. Щоразу звертався до своїх друзів, до всіх «знакомих і незнакомих у справі колядок і щедрівок і взагалі всього, що тикається обрядів, звичаїв, повірок і т. і., заховуваних нашим народом під час Різдва, Йордану і Нового року». І навіть нереченій Ользі Рошкевич напередодні Різдва 1879 року нагадував: «А там під час свят не забудь вечорами дещо собі позанотовувати, – може, деякі колядки…».

Колядувати ходили і діти Івана Франка. Сімейною традицією були святочні виїзди на село. «Татові приятелі, священики й селяни запрошували тата, і ми їхали цілою родиною, – згадувала Анна Франко-Ключко. – Пам’ятні й незабутні поїздки на Різдвяні та Великодні Свята. На селі, серед селянства й священиків, свята святковані за старими звичаями, ненарушеними міським новаторством, – мали для нас непереможний чар. На Різдво ми ходили разом з сільською молоддю колядувати, заходили до хат, запрошені господарями. Запах сіна, дідух у куті, хата чистенька, прибрана вишивками, кутя на столі, – все це бачу мов сьогодні. Нас запрошують до столу, гостять, співають колядки, господар кидає кутю на стелю, “щоб був урожай, щоб худібка множилася”». Так Франчата прилучалися до народних традицій і відчували предковічний дух Різдва з особливою повнотою.

Куманець Івана Франка. Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

Врешті, по коляді наставала тиха різдвяна ніч… Діти, щасливі, засинали під мерехтіння ялинки, що стояла у «холодній кімнаті», тобто у вітальні Франків. Вранці велично сходило сонце та тріумфально дзвонили по церквах дзвони, сповіщаючи про прихід Різдва. Тоді уже ласували запашними ковбасами, шинками, солониною, вуджениною, холодцем, заливним щупаком, печеною гускою та розмаїтими солодощами. Бо до свят готувалися усі.

Діти зодягали ялинку блискучими оздобами, яблуками, горішками, помаранчами, цукерками. Ольга Франко приготовляла все на свята, «так, як це робила її матуся і бабуня, – згідно з традиційним звичаєм»: пекла калачі, а «для дітей – пташки, медівнички, різні прикраси на деревце», обарінки (бублички).

На Різдво діти отримували невеличкі подарунки. Їх було небагато, але вони підсилювали атмосферу свята та додавали радості малечі. Адже дух Різдва – це ще й дух казки, у якій можливо все, та завжди все завершується добре.

***

Святвечір і Різдво у домі Франків були одними з найбільш шанованих свят – як і в народному календарі всіх українців. У ці казково-незвичайні зимові дні родина завжди збиралася разом. Так було з правіку… Так було у батьківській родині Якова-коваля, так стало і в родині Івана Франка…

Наталя Тихолоз

* Скорочено. Повну версію тексту можна прочитати тут

Мандрівки