Мандрівки

Білий Камінь: ностальгія за втраченою величчю

Білий Камінь – один з тих населених пунктів, які відвідуєш з сумом. Ще трохи більше двадцяти років тому село входило до туристичних маршрутів по історичних, архітектурних та культурних пам’ятках Львівщини, сюди приїжджали туристичні групи не лише з нашого краю, а й з-за кордону, у споруді коишнього костелу Успіння Пресвятої Богородиці діяв виставковий зал – філія Львівської картинної галереї. Сьогодні усе це в минулому…

Успенський костел у Білому Камені

У попередні часи доля теж не завжди шанувала це колись знане галицьке містечко. Особливо сумною для нього стала перша половина ХХ століття. Ще після Першої світової війни Білий Камінь позбувся статусу міста, яким володів кількасот років – у міжвоєнних документах він вже значиться селом. У роки Другої світової було втрачено й більшість давніх архітектурних пам’яток – юдейську синагогу, монастир шариток, остаточно розібрано й зруйнований раніше величний замок Вишневецьких. Нині під загрозою знищення перебуває і бароковий костел XVII-XVIII століть, який уже в роки Незалежності втратив свій музейний статус та державну опіку.

Герб Білого Каменя

Край втрачених пам’яток

Перша письмова згадка про Білий Камінь датується 1493 роком. А уже в 1515 році, як стверджує інша літописна згадка, село було спалено дотла під час татарського набігу Протягом усієї другої половини XVI століття навколишня місцевість продовжувала потерпати від набігів ординців, що й спонукало князя Юрія Корибута Вишневецького у 1611 році збудувати тут укріплений замок.

Під захистом замку Білий Камінь розростається і стає знаним поселенням, про що свідчить хоча б той факт, що у 1617 році, йдучи походом на Московію, тут зупинявся зі своїм військом  польський королевич Владислав. Вінценосні особи взагалі полюбляли цю твердиню – у  1646 році тут гостив король Владислав IV Ваза з королевою Марією Луїзою, а у 1649-му, перед Зборівською битвою з козацьким військом Богдана Хмельницького, у замку влаштував тимчасову резиденцію король Ян II Казимир. І саме у Білому Камені народився майбутній король Речі Посполитої, Михайло Вишневецький – син чи не найбільш контраверсійної постаті в українській історії, князя Яреми Вишневецького.

Білий Камінь став власністю Яреми, у 1624 році, після того як померли спочатку його дядько Юрій Вишневецький, а згодом і його дочка Гальшка. Князь Ярема розбудував замок, перетворивши його на одну з найкращих магнатських резиденцій у краї.

Замок у Білому Камені. Реконструкція

Голандський мандрівник Ульріх Вердум описав його так «Замок, збудований з білого каменю італійським способом з вежами по боках, оточений вежами і озером». Замок мав форму чотирикутника розміром 58х54 метри з триярусними восьмигранними вежами на кутах. Фортеця мала двоє воріт – одні в південній стіні, інші – в східній. З боку внутрішнього двору до двох замковим стін був прибудований замковий палац, в якому було 2 великі зали і 30 кімнат. Зі сторони двору його прикрашала аркада, а також кам’яні різьблені обрамлення вікон і дверей. Крім кам’яних укріплень, замок захищала лінія допоміжних земляних оборонних споруд – валів і ровів.Твердиню оточував парк із ставком, який за красою і мальовничістю змагався зі Стрийським парком у Львові.

Замкова брама. Фото поч. ХХ ст.

У пізніші часи замок неодноразово руйнувався та знову відновлювався. У 1648 та 1649 роках його здобували козаки разом зі своїми союзниками татарами. По закінченню війни замок було відбудовано, проте у 1672 та 1675 році його двічі захоплювало та руйнувало турецьке військо – лише у 1682 році, витративши 30000 золотих, Вишневецькі змогли його відбудувати.

1682 рік взагалі став знаковим для Білого Каменя – саме цього року місто отримало магдебурзьке право.. Білий Камінь почав підійматися з руїн: зокрема було відбудовано зруйнований у попередні роки костел. Розвитку міста сприяло і остаточне припинення татарських нападів наприкінці XVII століття Серед промислів особливої ваги набуло гончарство. Цікаво, що знаменита гаварецька кераміка первісно походила з Білого Каменя. Але через специфіку виготовлення димної кераміки, яка спричиняла страшенну задимленість, княгиня Тереза Вишневецька переселила гончарів на північ від Білого Каменю. Пізніше це поселення розрослося в окреме село під назвою Гавареччина. Іншим давнім і важливим промислом у містечку було млинарство, розвитку якого  сприяв повноводний Західний Буг.

Білий Камінь, як будь-яке місто з магдебурзьким правом, мав свій герб. Архіваріус львівського архіву Франц Ксаверій Ковалишин описував його так: «На червоному щиті святий Юрій, озброєний, в шоломі з пір’ям на голові, сидить на білому коні, проколюючи списом дракона».

У XVIII столітті, після вигасання династії Вишневецьких, замок і місто перейшли у власність родини Жевуських. Останні в дусі часу перебудували оборонний замок на панську резиденцію. У мурах були пробиті великі вікна, вали підірвано а рови засипано. На відміну від суворого життя попередніх часів, у замку запанували веселощі та безтурботність. Остання представниця роду Жевуських Тереза Кароліна увійшла в історію відомою розпусницею, у замку за її наказом львівський кат обезголовив одного сусіда, іншого вона тримала у клітці посеред своєї спальні. Її шлюб з львівським старостою Карлом Станіславом Радзивіллом (відомим на прізвисько «Пане коханку») був бездітним, і після смерті Терези у 1787 році рід Жевуських припинив існування. Нові власники з часом втратили інтерес до замку, занедбавши колись величаву споруду до стану повної руїни.

Замкова башта. Фото поч. ХХ ст.

Подальший процес  руйнації був санкціонований уже новою австрійською владою. На її вимогу на початку ХІХ століття було розібрано частину мурів, аби остаточно позбавити замок залишків обороноздатності. У середині XIX ст. замок використовувався під склади із цукром, а згодом, після страшної пожежі 1848 року, був взагалі розібраний через небезпеку завалення. На світлинах початку ХХ століття ще видно окремі рештки мурів, в’їздну браму та одну з башт – все що залишилось від колись могутньої твердині Вишневецьких. У радянські часи і ці руїни були остаточно розібрані. Зараз на місці замку височіє лише порослий травою пагорб, під яким заховались підземелля та замкові льохи.

Іншим відомим об’єктом Білого Каменя, від якого не залишилось і сліду, був монастир  сестер милосердя святого Вінсента де Поля, що розташувався в колишньому фільварку тодішнього власника містечка Йосифа Шнайдера, який помер бездітним і заповів маєток на облаштування монастиря з сиротинцем та, шпиталем.

Монастир було відкрито у 1899 році. Монахині-шаритки та взяли під свою опіку 20 дівчат-сиріт, пізніше їх кількість зросла до 63-х. У 1901 році при монастирі відкрито шпиталь для убогих, приміщення котрого вміщувало 60 ліжок. При шпиталі функціонувала аптека, де ліки для убогих видавалися безкоштовно.

У 1903 році на території монастиря було побудовано каплицю для монахинь. В архітектурному плані каплиця була зведена на зразок костелу, але значно менших розмірів.. На вежі був вмонтований годинник, що відбивав години та чверті, його бій було чути на все село.

Кам’яний хрест на старому цвинтарі

Восени 1939 року нова радянська влада розігнала черниць, пристосувавши монастир під військову частину. Сиротинець та школу також було закрито. У часи німецької окупації монастир було відновлено, але після повернення радянської армії черниць знову змусили залишити обитель – цього разу остаточно. Більшість з них у 1944-му виїхала до Польщі.

Монастирські приміщення знову зайняли військові, потім енкаведисти, проте ненадовго – у 1947 році упівці спалили будівлю, в якій отаборився ворог. Згодом її залишки розібрали місцеві мешканці.

Ще однією втрачено пам’яткою стала збудована ще у XVII столітті місцева синагога, яка була спалена німцями у часи Другої світової війни. У довоєнні роки юдейське населення Білого Каменя, як і будь-якого галицького містечка, було доволі значним – зокрема, на початку ХХ століття їх налічувалося більше 2000 осіб.

Окрім синагоги, юдеї мали й свій власний цвинтар, який був знищений уже за радянських часів. Надмогильні пам’ятники частково пішли на мощення доріг, а частково залишилися на полі поховань. Пізніше вся ділянка з похованнями була розпахана і понад 40 років використовувалася, як колгоспне поле. У часи незалежності до Білого Каменя приїжджала офіційна делегація з Ізраїлю, у складі якої були й нащадки білокам’янських євреїв. Була досягнута домовленість про створення меморіалу на місці колишнього юдейського цвинтаря, однак далі розмов справа не пішла.

У селі є ще один закинутий цвинтар, польсько-український, у передмісті Шнурах. Він використовувався до 1960-х, а в наступні роки його територія використовується, як пасовисько. Частину поховань було перенесені на нове кладовище, хоча й дотепер на місці старого цвинтаря збереглося декілька старовинних поховань, датованих 1830-1850 роками.

Успенський костел

Успенський костел

Найвідомішою пам’яткою Білого Каменя є костел Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Діви Марії – ренесансно-барокова споруда, зведена на межі XVII-XVIII століть. Костел має статус пам’ятки архітектури, однак перебуває у вкрай занедбаному стані.

Історія храму тягнеться з початку XVII сторіччя. Після завершення будівництва замку князь Юрій Корибут Вишневецький та його дружина Тереза Чапличівна вирішили заснувати в містечку латинську парафію, для якої у 1613 році звели скромний однонавний костел із спадистим двосхилим дахом та невеликим ліхтарем.

Успенський костел з боку апсиди

Наступні господарі, Ярема Вишневецький разом з дружиною Гризельдою Замойською у 1640 році розширили парафію, до якої приєднали ще шість сіл, а відтак зайнялися і розбудовою костелу.

Однак подальші роки виявилися непростими для Білого Каменя: козацька війна та неодноразові напади турків та татар призвели до руйнування містечка, в тім числі і костелу. Невідомо, чи у пізніші роки його було перебудовано, чи зведено заново. Польський історик Александер Чоловський, зокрема, датував споруду 1700 роком. На порталі західного фасаду костелу викарбована дата 25 жовтня 1737 року, однак більшість дослідників вважає, що йдеться про час наступного відновлення та реконструкції храму. Хоча відомо, що саме у 1737 році костел було освячено в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці.

Фронтон костелу

У 1766 році святиня знову зазнала перебудови: до апсиди з півночі було прибудовано ризницю. У цей же час подвір’я було оточене цегляною огорожею з двома кутовими дзвіницями, брамою та капличкою-входом в стіні. Відтоді храм набув вигляду, який назагал зберіг і до сьогодні. Лише у 1910-х роках, під час чергового оновлення будівлі, його інтер’єр було прикрашено настінними розписами.

Костел зберіг деякі риси оборонного храму, притаманні для сакральних споруд  межі XVI- XVII століть. Але пізніші перебудови надали йому яскраво вираженого барокового характеру з вкрапленнями давніших ренесансних елементів. Храм хрестоподібний у плані, з п’ятигранною апсидою. Стіни муровані з цегли та частково з білокам’яних тесаних блоків. Фасади костелу розчленовані пілястрами композитного ордеру, а кути бокових гілок на половині висоти відмічені діамантовим рустом. Головний, західний, вхід костелу оздоблений білокам’яним порталом та декорований фігурним бароковим фронтоном з пружними волютами. Дах споруди увінчується ажурною сигнатуркою.

Фрагмент декору костелу

По обидва боки відгалужуються бічні каплиці. Будівля перекрита системою хрестових і напівциркулярних склепінь. Апсида костелу має зімкнуте склепіння з розпалубками, що сходяться у центрі. За розділення фасадів інтер’єрів відповідають пілястри тосканського ордеру. Облямування більшості вікон цегляне і нескладне за конфігурацією. Двері дерев’яні, оздоблені багатою різьбою. Під костелом розташована система підвалів та підземних ходів, які, очевидно, сполучали споруду із замком Вишневецьких.

Інтер’єр костелу

Під час Другої світової війни німецька окупаційна влада закрила костел, влаштувавши у ньому та на його подвір’ї склади зброї та боєприпасів. Звісно, не толерувала католицький храм і радянська влада. У 1947 році костел остаточно закрили та перетворили на колгоспну комору, а прилеглу  територію – на склад міндобрив та гаражі.

До 1975 року, коли колишній костел було вирішено перетворити на заклад культури, він уже перебував у відверто аварійному стані: стіни та художнє обрамлення вікон і дверей були пошкоджені, склепіння впали, розписи інтер’єру безповоротно знищені. Після реставрації, яку проводила Львівська спеціалізована науково-реставраційна виробнича майстерня, наприкінці грудня 1982 року у пам’ятці було відкрито виставковий зал – філію Львівської картинної галереї.

Для Білого Каменя з’явилася надія на відродження. Село було внесено до туристичного маршруту по історичних, архітектурних та культурних пам’ятках Львівщини, його, зокрема, постійно  відвідували багато зарубіжних делегацій. Однак у червні 1996 року виставковий зал припинив свою діяльність. Водночас іконостас храму перевезли до Олеського замку. Відтоді колишній костел не використовується, поступово руйнуючись і занепадаючи.

Церква Святої Трійці

Єдиною добре збереженою пам’яткою Білого Каменя є церква Святої Трійці. Храм не настільки давній, як Успенський костел – він був зведений лише у 1900 році, проте його історія пов’язана зі знаковими для Галичини постатями – митрополитами Сильвестром Сембратовичем та Андреєм Шептицьким.

Церква Святої Трійці

Дерев’яна церква у селі, вочевидь, існувала вже у XV-XVI століттях, а перша письмова згадка про православну церкву Святої Трійці датована 1681 роком, у грамотах, якими воєвода белзький Костянтин Криштоф Корибут Вишневецький надав місцевій церковній парафії орні землі, сінокоси та право на вільну вирубку лісу.

Купол Троїцької церкви

У 1720 році стару церкву розібрали, і на її місці поставили нову, теж дерев’яну. Церква була побудована з соснового дерева, побита латами, стояла на дубових підвалинах та мала три куполи, оббитих бляхою. В середині XVIІI століття до церкви були прибудовані захристії, а саму церкву обведено опасанням. Поруч звели дзвіницю з дубового дерева, оббиту дошками, з півкруглим верхом.

На початку 1880-х ця стара церква уже починала валитися і громада вирішила взятися за побудову нового мурованого храму. Проте його спорудження постійно відкладалося і лише 26 травня 1895 року предстоятель УГКЦ митрополит Сильвестр Сембратович під час своєї візитації до Білого Каменя освятив наріжний камінь під нову церкву.

Перше входження до церкви відбулося на Зелені свята 12 червня 1900 року, а 18 вересня 1901 року відбулося благословення та освячення новозбудованого храму Митрополитом Андреєм Шептицьким.

У радянські часи церкву не було закрито, але з 1946 році білокамінська парафія змушене була  підпорядкуватись російській православній церкві.  Після відновлення Незалежності України церква перейшла до Української автокефальної православної церкви (нині – Православної церкви України).

Як добратися зі Львова

Автобусом

Через Білий Камінь чотири рази на день курсує автобус Золочів-Олесько. Попередньо треба доїхати автобусом зі Львова до Золочева (автобуси курсують з АС-6 на вул.Личаківській, 154 з інтервалом 20-30 хв.) або до Ожидова, до зупинки на повороті на Золочів (автобуси курсують з АС-2 на вул. Липинського з інтервалом 30 хв).

Автомобілем

Їхати трасою Чоп-Київ до Ожидова, по закінченні села звернути праворуч. Відстань – 80 км.

Або автодорогою Львів-Тернопіль до Золочева, при в’їзді у місто звернути ліворуч, в напрямку Ожидова. Відстань – 80 км.

Мандрівки