Мандрівки

Бортятин: село, де Антонич «був хрущем»

В один із травневих днів вартує відіпхати на заднє тло щоденну суєтність і поринути в чарівність слова і природи. Зробити це можна одним махом, сівши на електричку до Судової Вишні, поруч з якою розташувалося село Бортятин. Село, знамените тим, що у ньому певний час жив один із найзагадковіших українських поетів Богдан-Ігор Антонич. Точніше не жив, а часто навідувався зі Львова до батьківської оселі, де тепер функціонує родинний музей-садиба.

Музей-садиба Антоничів в Бортятині

Чому їхати вартує саме в травневі дні? По-перше, 15 травня виповнюється 140 років від дня народження отця Василя Антонича (справжнє прізвище Кіт), батька поета, особи теж вельми непересічної і шанованої в краї. По-друге, коли, як не у травні і де, як у не селі найкраще «поспілкуватися» з хрущами – милими, трохи незграбними комахами, чимось схожими на літаючих ведмедиків. А Антонич, як відомо, любив ототожнювати себе саме з ними, про що свідчать рядки одного з його найвідоміших віршів:

Меморіальна дошка на стіні музею-садиби

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Отець Кіт, опікун громади

Музей-садиба родини Антоничів у колишній плебанії в Бортятині був відкритий зовсім недавно – 25 жовтня 2009 року. Його фундаментом послужила музейна-кімната, створена на початку 90-их минулого століття головним чином завдяки зусиллям пристрасних шанувальників і дослідників творчості поета Ірини та Ігоря Калинців.

У п’яти просторих кімнатах розмістилася експозиція музею, сформована працівниками Львівського музею історії релігії. Експонати музею знайомлять із життєвим та творчим шляхом поета Богдана-Ігоря Антонича, історією становлення та розвитку греко-католицької церкви на Мостищині.У музеї можна оглянути давні побутові речі, подаровані мешканцями села та речі родини Антоничів. Однак головне навіть не це. Головне енергетика, якою свого часу заряджався космічний поет Антонич, відвідуючи батьків.

В музеї збережено речі родинного побуту Антоничів

Якщо про Богдана-Ігоря сьогодні вже написано і сказано доволі багато, то про близьких йому людей знано набагато менше. Відвідини музею, оглядини нечисленних збережених листів і фотографійдають можливість заповнити цю лакуну, що, своєю чергою, дозволить краще зрозуміти шифри і коди антоничевої поезії.

Із 1927 року парохом у Бортятині і сусідньому Княжому Мості став Василь Кіт. Отець одразу прийшовся до серця парафіянам, оскільки відразу взявся не лише рятувати душі, а й перейнявся громадськими справами. Він сприяв будівництву церкви та крамниці, що існують досі, організував церковний хор, проводив громадські заходи у свята, дбав про освіту селянських дітей. Про повагу до отця Василя свідчить й те, що на похорон його єдиної дитини – власне Богдана-Ігоря – до Львова приїхали десятки бортятинців, а в повоєнний період могила священика та його дружини Ольги з Волошиновичів, яка померла в 1953 році була впорядкована та доглянута односельцями.

Батько Богдана-Ігоря Антонича народився 15 травня 1878 року в лемківському селі Чертіж (нині територія Польщі) у родині Антонія Кота та Євдокії (з дому – Гуска).

Отець Василь Антонич (Кіт), батько поета

Отець Василь заклав у Бортятині велику господарку, на якій працювали місцеві селяни: одні доглядали за худобою, інші – за кіньми, були й женці, й косарі. Також він заклав касу взаємодопомоги. Саме на доходи, які мала каса, вирішив розпочати будівництво нової мурованої церкви на місці старої дерев’яної. Разом із сільським війтом о. Василь їздив до Львова, де замовив проект храму у знаного архітектора Євгена Нагірного. Будівництво церкви Успіння Пресвятої Богородиці було завершено у 1936 році. Вона й сьогодні є окрасою села, як і дбайливо збережена при ній від колишнього дерев’яного храму стовпова дзвіниця XVII століття.

Разом з директором школи Олексієм Кулиничем отець Василь побудував нову муровану школу, у якій і до тепер навчаються бортятинські діти. А от намірам збудувати ще й будинок «Просвіти» перешкодила польська влада.

Раптова смерть у 1937 році єдиного сина, 28-річного Богдана-Ігоря, сильно підкосила о. Василя та їмость Ольгу. В останні роки життя їхнє здоров’я значно погіршилось, а прихід нової влади зробив життя священика важким і в моральному, й у матеріальному аспектах.

Успенська церква, збудована стараннями отця Василя

Василь Антонич-Кіт помер 1947 року і похований на бортятинському цвинтарі. У1953 році поруч поховали його дружину. Тож відвідавши родинну садибу, варто пройтися кількасот метрів до старого сільського цвинтаря, щоби вклонитися пам’яті і помолитися на могилі цих достойних людей. По дорозі неможливо проминути й церкву, якій село також завдячує ініціативі отця Василя.

Дерев’яна дзвіниця Успенської церкви

Загадка прізвища

Природно виникає запитання, яким чином прізвище отця Василя Кіт трансформувалося в Антонича. У музеї ви не почуєте єдиної правильної версії. Її просто не існує. Є лише здогади і припущення.

При народжені о. Василь отримав прізвище Кот від свого батька Анатолія Кота. У деяких джерелах його прізвище пишеться як «Кіт». Через це триває дискусія про те, яка версія є правильною. На користь першого варіанту є той факт, що на надгробках батька і матері о. Василя, що збереглися до наших днів у селі Чертіж, вказано прізвище Кот. Натомість у спогаді про зміну прізвища гімназійний товариш і брат дружини о. Василя Олександр Волошинович подає запис латиною «Kit».

Тож швидше за все у може йтися про діалектне звучання одного й того ж українського прізвища Кіт.

Не менше дискусійним у літературознавчих колах точиться й щодо причин зміни прізвища отцем Василем на Антонич. На надгробних пам’ятниках батьків Б.-І.Антонича зазначено саме це прізвище.

Богдан-Ігор Антонич

За версією Ігоря Калинця, о. Василь змінив прізвище у момент висвячення на священика, бо начебто хтось його переконав, що прізвище «Кот» (чи «Кіт») було надто простим і народним і не дуже пасувало для душпастиря.

Іншої версії дотримується літературознавець Микола Ільницький:  «Коли у нього у 1909 році народився син Богдан-Ігор, батько, сільський священик Василь Кіт подумав, може, не годиться таке прізвище для дитини. Хрестив у Андрея Шептицького і сказав йому, що хотів би змінити прізвище. Шептицький запитав, яке ім’я мав батько Василя Кота. Якщо Антон, то будьте Антонич», — нарік Шептицький. Прізвище поміняла вся родина».

Версія красива, але трошки шкутильгає, бо, як з’ясувалося, насправді Богдана-Ігоря хрестив не Андрей Шептицький, а отець  Йоан Дуркот.

Зрештою, загадка зі зміною прізвища лише одна з багатьох в історії життя поета та його родини.

Дві Ольги

Якщо на початку цього матеріалу КРАЙ радив відвідати батьківщину Богдана-Ігоря Антонича у травні, то жінкам на ім’я Ольга вартує побувати у Бортятині у липні, в день вшанування своєї святої.

Ольга Антонич, мати поета

У житті поета було дві Ольги – мати і кохана дівчина. Саме тому в музеї-садибі вшановують Рівноапостольну.

Мати, Ольга Антонич-Волошинович, на все життя залишалася для сина своєрідним оберегом. Зрештою, й помер він ще в зовсім молодому віці, коли не встигаєш відучитися від материнського тепла, а душа не очерствіла для сприйняття маминої ніжності.

На музейному стенді бачимо лист матері до сина (очевидно, у Львів), з якому дізнаємося більше про їхні тісні стосунки. Майже кожного тижня батьки посилали синові 10 злотих, натомість він посилав їм додому… білизну на прання. Нічого дивного, якщо знати думку поетових сучасників про нього, з якої почасти випливає, що «Антонич» і «практичність» – були поняттями майже несумісними.

Цікаво, що, дивлячись на портрет іншої Ольги – поетової коханої, мимоволі лапаєш себе на думці, що вона дуже схожа на його матір.

Ольга Олійник – єдина, крім матері, жінка, чиє прізвище увійшло в історію в контексті глибоких стосунків з поетом. Він не був ловеласом, як його «продав» у своєму романі-містифікації Юрій Андрухович, але й не був абсолютно байдужим до жінок, як це свого часу чомусь уявляв собі Дмитро Павличко.

Ольга Олійник

Своїй «Оленці» Богдан-Ігор присвятив кілька віршів, зокрема зі знаменитої збірки «Зелена Євангелія»:

У вечір, в обрії, у спів

підем обнявшись перед себе.

Мов черепицю із дахів,

зриває вітер зорі з неба.

І відділившись від юрби,

загорнемося в хутро ночі.

Хай два серця – два голуби

співзвучно й тужно затріпочуть.

Вірш «Два серця» був написаний 3 квітня 1935 року через кілька місяців після знайомства Богдана-Ігоря та Ольги, яке трапилося на одному з літературних вечорів. А ще через два роки – 6 липня 1937 року поета не стане. Одразу після операції з видалення апендициту він отримає запалення легенів і хворе з дитинства серце не витримає такого навантаження.

Ольга Олійник, до її честі, ніколи не забувала про своє трагічно згасле кохання. Згаданий Микола Ільницький розповідав в одному з інтерв’ю: «Я з нею був знайомий. Це сталося випадково, у 1965 році, коли працював у журналі «Жовтень». До мене підійшла старша жінка, якраз тоді вона написала спогад «Забутий поет Лемківщини» про Антонича в «Українському календарі» в Польщі… Скромна, непомітна, не імпозантна людина. Це не була протилежність Антонича. Нормально одягнена, нічого викличного. Виявила дуже тонке розуміння поезії. Сфера її діяльності була пов’язана з вишиванням. Мала з батьком проблеми, любив випити. Жила дуже бідно».

Подвір’я музею-садиби прикрашене дерев’яними скульптурами з рядками з віршів Антонича

… Батько поета, мати, кохана жінка і звісно, сам Богдан-Ігор Антонич. До їхніх імен, як і до довколишньої природи можна і треба причаститися у Бортятині. У селі, яке давало наснагу одному з найбільших українських поетів. Насправді у світі одиниці тих, хто до такого віку досяг такого рівня володіння словом. Хтозна, може енергетика цієї місцини на Мостищині зарядить і вас? Якщо й не на високу поезію, то точно вже на гарний настрій і душевну рівновагу.

На вході до музею-садиби Антоничів в Бортятині

Як добратись зі Львова

Потягом

Їхати з приміського вокзалу електричкою Львів-Мостиська до станції Судова Вишня (розклад дивитись тут).  Від станції до музею близько 1,5 км.

Автобусом

Автобус Львів-Віжомля, що курсує через Бортятин, відправляється з приміського залізничного вокзалу 7 разів на день.

Автомобілем

Їхати трасою Львів-Шегині до Судової Вишні. Далі звернути праворуч в напрямку на Яворів. Відстань – 55 км.
На карті:

Мандрівки